Фемінізм в суспільстві часто звикли трактувати доволі стереотипно. Відтак, звання феміністки інколи використовують, навіть, в якості образи для жінки. Крім того, це ще й поширює міфи, мовляв, всі жінки-фемінстки є некрасивими або ж ненавидять чоловіків. Чому ці судження хибні — розповідаємо в матеріалі.

Фемінізм – це ненависть до чоловіків

З 1917 року жінки почали відстоювати свої права, зокрема право на вільний вибір партнера/-ки. Застарілими наративами жінка/чоловік повинні мати “другу половинку”, отже без офіційно укладеного шлюбу людина є не повноцінна. Фемінізм – це саме історія про вільний вибір побудови свого життя і те що людина є повноцінна попри наявність свідоцтва про одруження. 

Фемінізм – це про заборону усього жіночного

Фемінізм – це про право вибору, про можливість жінки самостійно обирати комфортний для себе одяг, зачіску, професію тощо. Феміністки носять плаття, спідниці чи туфлі, й так само можуть носити ділові костюми, спортивний одяг. Жінки, роблять вони це тому, що вони так хочуть, їм так подобається та вони мають на це право. На жаль, далеко не всі жінки можуть одягатися так, як їм подобається. Наприклад, така заборона дії в Ірані, де жінок за порушення дрес-коду можуть покарати.

Фемінізм – це суто жіноча історія

Так, це жіночий рух, адже навіть назва походить від латинського слова “femina” – «жінка». Профеміністичний чоловічий рух — це явище, яке існує вже більше десятка років. Активісти та інтелектуали стверджують, що патріархат і жорсткі гендерні ролі пригнічують усіх людей, незалежно від статі.  Враховуючи історію фемінізму, в якій чоловіки брали активну участь з першої хвилі (18-19 століття), можна сміливо сказати, що це не виключно жіноча історія.

Всі феміністки недостатньо красиві

Наомі Вульф, громадська активістка. Фото: соцмережі

Зауважимо, що краса — це соціальна конструкція, створена в суспільстві в результаті патріархату та активно пропагована ним, тому поняття краси цілком суб’єктивне. Багато років насаджувалась уявлення про те що роль жінки: тішити чоловіче око й бути прикрасою чоловіка. Своєю чергою, формувалось поняття “краси”, яке у своїй суті може завдавати жінці не тільки психологічного дискомфорту, а й значних проблем зі здоров’ям.

Часи корсетів і отруйних очних крапель для розширення зіниць минули, але пластична хірургія та ліпосакція — це лише деякі з багатьох процедур, які згубно впливають на організм, і, попри всі ризики жінки продовжують це робити керуючись міфами про красу. Жінки, які наважуються відкинути міф про красу, стикаються з невиправданими та масовими негативними наслідками.

«Проблема з косметикою існує лише тоді, коли жінки почуваються без неї невидимими чи недостатньо гарними. Проблема з фітнесом існує лише тоді, коли жінки себе ненавидять, якщо ним не займаються. Коли жінка змушена себе прикрашати, щоб її почули, коли вона потребує “доглянутості”, щоб захистити свою ідентичність, коли вона голодує, щоб не втратити роботу, коли вона мусить бути привабливою для свого коханця, щоб мати змогу подбати про своїх дітей — саме в цьому полягає шкода від “краси”» – каже Наомі Вульф, громадська активістка та авторка книги «Міф про красу».

У феміністки йдуть ті кому нема чим зайнятись

Ідею фемінізму поширюють саме жінки, які прагнуть розвитку в особистому/кар’єрному/ освітньому середовищі. Ці жінки прагнуть розвивати світ з нульовою толерантністю і терпимістю до насильства та будь-яких проявів дискримінації; це люди, які прагнуть розвивати середовище, де жінка завжди буде відчувати себе у безпеці, адже якщо кожного дня не поширюються “гучні” історії про зґвалтування/домагання/ віктімблеймінг – це не значить, що цього не відбувається.

Натомість, це може свідчити, що про це все ще не заведено казати гучно, тому що насильство – це мовчазний та невидимий злочин. І важливо говорити про права жінок і перепони на шляху їх дотримання, про недопущення насильства, у тому числі сексуального, про терпимість до насильства і говорити кожен день, а не лише у видатні дати та після гучних трагічних історій.

Примітка: Матеріал є результатом дослідження в рамках Інформаційного проєкту “#Я_МОЖУ_БУТИ_СОБОЮ!”. Створений за підтримкою громадських організацій “Рада жінок Донеччини”, “Альянс за громадські права” та квіткарні “Deloriya flowers”

Фото: Вікіпедія, Феміністичний марш 8 березня 2019 року в Києві

Читайте також: Небанальні привітання з 8 березня

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Переселенці нерідко стикаються із синдромом відкладеного життя, фоновою тривогою та труднощами у комунікації з місцевими мешканцями, котрі змушують їх відкладати власне життя “на потім”. До того ж , втрата власного дому, вимушений переїзд та процес адаптації у новій громаді супроводжуються складними психологічними станами, і стан “жити потім” все більше стає звичним. Проте, а чи правильне це рішення?

Практична психологиня Юлія Сирота, яка сама має досвід вимушеного переселення з міста Родинське на Донеччині, розповідає про головні проблеми внутрішньо переміщених осіб. Фахівчиня пояснює механізми адаптації, методи боротьби з тривогою та правила вибудовування особистих кордонів у нових громадах.

Втрата дому

Психологиня Юлія Сирота, яка регулярно працює з переселенцями, поділилася власним узагальнюючим досвідом у Threads, написавши, що ВПО іноді сумують не тільки за домом, аі за своєю версією, котра залишилася в минулому. Редакція Бахмут IN.UA побачила цей допис та зв’язалася з фахівчинею. Вона розповідає, що передумовою для створення допису у платформі Threads став тренінг по визначеній та невизначеній втраті:

“Як психологиня, яка працює з ВПО, скажу: іноді люди сумують не тільки за містом чи квартирою. А за версією себе, яка залишилася в минулому житті”, — написала експертка.

“На тренінгу я зустрілася з жінками зі свого рідного міста. Всі ці почуття втрати спільноти та дому я вирішила вкласти в один допис. Найбільше запам’ятовувалися ті коментарі, де люди писали, що вони досі зберігають ключі від дому в сумочці або в кишенці. І також ті, де люди шкодували, що не забрали фотографії“, — зізнається Юлія Сирота.

Загалом, фахівчиня каже, що психологічні потреби ВПО постійно змінювалися. У перший рік повномасштабної війни запити переселенців до психологів рідко стосувалися безпосередньо втрати житла.

“На початку війни було багато завмирання і витіснених почуттів. Основна мета — вижити, адаптуватися. Більшість запитів були пов’язані з чимось особистим: робота, особисте життя, дружні стосунки”, — зазначає експертка.

Усвідомлення втрати почало приходити пізніше, коли війна продовжувалася, люди були змушені покинути власні домівки та почасти адаптуватися новому місці.

“Тема дому настільки болюча, що вона навіть не одразу виринає. Коли я розпитую, звідки ви, коли виїхали, зазвичай чую відповіді: “Я виїхала, але все добре”. Проте це не те “добре” в нашому розумінні. Людина просто намагається з цим впоратися і витісняє почуття”, — додає Юлія.

Окремо експертка виділила людей, які втрачають дім вдруге (починаючи з 2014 року), стикаються зі специфічними психологічними реакціями.

“З того, що я бачила, це здебільшого тотальне виснаження. Людина повністю намагається від цього відійти, переїхати якомога далі, відрізати болючі зв’язки, бо не має можливості з цим впоратися“, — коментує Юлія.

Проте є й інший досвід. За словами психологині, у соціальних мережах ділилися більш позитивним контекстом: коли ВПО відпускали думку про повернення додому, то починали жити. 

Адаптація та пошук внутрішньої опори

Процес звикання до нового міста вимагає часу та поваги до власного стану.

“Найперше — це не вимагати від себе швидкої адаптації, бо це неможливо. Якщо людина довго живе під обстрілами, в небезпеці, основна задача — вижити, і немає місця почуттям. На новому безпечному місці ми трішечки розморожуємося. Стан може нахлинути ікс-два“, — пояснює психологиня.

Важливою частиною адаптації є робота з різними емоціями, зокрема зі злістю.

“Не всі люди відчувають тільки сум. Там може бути багато злості. Такі техніки, як медитації, можуть не допомагати. Треба вивільняти цю злість — це може бути бокс або інші фізичні навантаження. Не стримувати її в собі, бо вона має поганий вплив на стан“, — акцентує експертка.

Спілкування з людьми, які мають схожий досвід, теж є дієвим інструментом для соціалізації та пошуку внутрішньої гармонії.

“Коли ми проживаємо щось складне, то це краще проживати поруч з людьми. Це можливість бути серед своїх. Ця спільнота не буде знецінюючою, бо є розуміння, як це — залишати власний дім. У таких спільнотах є шанс побути і погурювати погорювати“, — зазначає Юлія.

Найголовнішою проблемою в контексті адаптації, з якою особисто працює Юлія Сирота — це те, що багато переселенців живуть у стані “життя на потім”, очікуючи на повернення, що гальмує процес адаптації.

“Якщо не відгоювати відгорюватис  певні моменти, то вони не запускають нормального життя. Невизначена втрата сповільнює процес адаптації. Треба вводити рутину, помічати маленькі радощі. Це може бути смачний обід, дитина знайшла нового друга. Якщо ми кожного дня намагаємося помічати  щось хороше, то це формує нові нейронні зв’язки.Це формує нові нейронні зв’язки. Важливо нормально їсти, нормально спати, мати фізичну активність“, — розповідає фахівчиня.

“Червоні прапорці” для звернення до спеціаліста

Юлія Сирота радить ВПО звертатися до психолога, особливо, якщо люди починають бачити в собі чи в близьких конкретні сигнали у поведінці, які свідчать про необхідність фахової допомоги:

“Найперше — подивитися, як виглядає власна квартира. Якщо житло захаращене, а прибирання не в топі, і це нетипова поведінка. Якщо людина відчуває фонову тривогу: вибухів немає, ніч тиха, але вона не може заснути. Плутає звуки сильного вітру зі звуками снаряду. Це сигнал про те, що краще звернутися за допомогою“, — пояснює Юлія.

Серед інших ознак експертка виділяє розлади харчової поведінки (переїдання або повна відмова від їжі), безсоння, коли людина перестає з усіма спілкуватися або якщо вона просто нічого не відчуває — ані радості, ані суму, ані страху.

Взаємодія з місцевими мешканцями та владою

Комунікація між ВПО та жителями приймаючих громад часто може супроводжуватися напругою через брак ресурсу на співчуття. Юлія Сирота каже, що часто в таких випадках у людей, які стали переселенцями, немає контакту з місцевими жителями, через що останні не можуть зрозуміти почуттів перших.

“Ми мало говоримо про почуття людей, які вимушені покинути власний дім. В умовах війни це досить складно, бо кожен з нас виснажений по-своєму. Треба прямо казати, коли неприємно, або що ви не хочете про це розмовляти. Питання інших людей можуть ретравматизувати та нашкодити“, — радить психологиня.

Щодо дій влади, експертка зазначає, що місцевій владі варто формувати групи підтримки і для тих людей, до яких переселяються, щоб у них був ресурс на підтримку, і для ВПО. 

Перший крок для самопідтримки вже сьогодні

Для тих, хто прямо зараз відчуває втому та тугу в орендованій квартирі, психологиня дає таку пораду:

“Я би рекомендувала зробити те, що ви давно відкладали. Це може бути нова рослинка, або купівля покривала на ліжко. Зробити щось комфортне, щось приємне для свого життя тут і зараз. Піти на прогулянку і відкрити нове місце. І також легалізувати той факт, що ви не обирали того, що трапилося. Визнавати це і  приймати прийняти, щоб рухатися далі“, — каже експертка.

Читайте також:

“Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”: правда про повернення ветеранів у цивільне життя

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Переселенці в Україні мають можливість дистанційно подавати заяви, оновлювати власні дані та контролювати процес нарахування фінансової допомоги. Головним інструментом для цього є вебпортал Пенсійного фонду України.

Детальніше про те, як самостійно перевірити статус нарахування державної допомоги ВПО — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Як перевірити статус виплат ВПО онлайн

Для дистанційної перевірки інформації на порталі Пенсійного фонду заявнику знадобиться доступ до інтернету та наявність кваліфікованого електронного підпису (КЕП).

Процес контролю відбувається у двох розділах особистого кабінету:

• у розділі “Мої звернення” після подання заяви відображається статус обробки документів та фінальне рішення щодо призначення фінансової допомоги;
• у розділі “Мої виплати” міститься інформація про фактичне нарахування коштів. Там вказано, чи активна допомога наразі, за який саме період нарахували гроші та чи існують підстави для подальшого продовження виплат.

Додатково статус внутрішньо переміщеної особи та окремі соціальні дані відображаються у державному застосунку “Дія”.

Як дізнатися про нарахування без електронного підпису

Для громадян, які не користуються кваліфікованим електронним підписом та не мають реєстрації на сайті Пенсійного фонду, передбачені альтернативні варіанти перевірки.

Отримати консультацію щодо призначення, продовження або припинення соціальних виплат можна через гарячу лінію Пенсійного фонду за номерами:

• 0 800 400 870;
• 0 800 406 360.

Також ВПО можуть особисто звернутися до територіальних органів Пенсійного фонду за місцем фактичного перебування. Під час візиту фахівці установи надають інформацію щодо:

• чинності статусу ВПО;
• факту призначення або продовження фінансових виплат;
• причин відсутності грошових нарахувань або їх повного припинення.

Читайте також:

Житлові ваучери для ВПО: як самостійно перевірити місце у черзі на фінансування

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!