Розказуємо, як бізнес різних масштабів з Бахмутського регіону адаптувався до воєнних умов, та які плани підприємці будують на майбутнє. Завод ігристих вин Artwinery евакуював співробітників та виробляє продукцію на потужностях партнерів на Одещині, підприємство «Українські конструкції», що виробляє меблі з ротангу, релокувалося до Дніпра, а один з представників малого бізнесу, навпаки, повернувся на Донеччину.
Житель Часів Яра вишиває одяг для військових
Олександр Копцов з Часів Яра почав займатись шиттям 16 років тому. На професійному старті він зміг лише за півроку закрити кредит на вишивальне обладнання та тканину. Тоді Олександр і зрозумів, що недарма вступав на спеціальність «швачка» до профтехучилища.
У 2013 році на таланти чоловіка звернули увагу представники так званої «ДНР», попросивши пошити на спеціальних машинках для важкої тканини бронежилети. На рішучі відмови сепаратисти відповіли написами з погрозами на будинку чоловіка, пострілами по вікнах і підпалом воріт. Після інциденту Олександр деякий час був за кордоном, поки у 2020 році не спробував почати нове життя у Харкові.
Олександр у вишитій ним тактичній сорочці «Убакс» на початку червня. Фото героя публікації.
«Нове життя» тривало недовго. Почалася війна, у будинок Олександра влучив снаряд. Чоловікові було страшно за батьків, тож він вирішив повернутися до Часів Яру, лишивши частину обладнання у Харкові.
«Нам запропонували довезти обладнання з Харкова до Часів Яру за 20-25 тисяч гривень. На ці гроші я придбав автомобіль, і не помилився, – розказує Олександр. – Вивіз вишивальні машини, оверлоки. Але у Харкові залишилися швейні машинки, багато тканин, фурнітура. Усе – на 50 тис грн. Додаткову ходку автівкою не робив, оскільки це дорого і довго: об’їзна дорога через Дніпро займає 10 годин. Втім, я ні про що не шкодую. Слава Богу, що живий».
Після просторого приміщення у Харкові працювати в 20 квадратних метрах у Часів Ярі Олександру незручно. Фото героя публікації.
Серед товарів кравця найбільший попит є на одяг для військових, вишиванки, шеврони. Замовлень на постільну білизну, аксесуари зі шкіри, чохли для меблів зараз практично немає.
«Матеріали здорожчали у півтора рази. Зараз моя вишита сорочка для військового коштує 1 200 грн. Захисники дивуються, що за ці гроші можна отримати такий продукт. Цим мені і подобається швейний бізнес: можна зробити і дорого, і бюджетно», – коментує кравець.
Вишита тактична сорочка з шевронами у майстерні Олександра Копцова в Часів Ярі. На пошив у нього йде 6-7 годин. Фото героя публікації.
Багато часу Олександр витрачає на пошук доступних матеріалів для пошиття військового одягу. Саржа (костюмна тканина) та рип-стоп (плащівка) сьогодні в Україні дуже затребувані. При цьому на найближче відділення «Нової пошти» стандартний рулон тканини вагою в 40-50 кілограмів доставити не можна. Замовляти доводиться невеликі відрізи.
На швидкість впливають і проблеми з логістикою. У Часів Ярі відділення «Нової пошти» закрилося, тож, щоб відправити товар споживачу, кравець має долати близько 5 км в один бік до Костянтинівки. Відділення працює там з 9 до 11, тож чергу доводиться займати о 5-ій ранку.
«Здебільшого до війни займався вишиванками та шевронами, робив 3-4 сорочки на день. Це багато, таку роботу брати важко. Зараз виконую одне замовлення. Щоб підтримувати штані, коштів вистачає», – пояснює кравець.
Їхати з Часів Яра Олександр не планує: навпаки, хоче відкрити у місті власну майстерню, де б працювали люди з інвалідністю. Ця ідея важлива для нього, адже сам він має другу групу інвалідності через епілепсію.
«Я розумію, що займатися власною справою в Україні непросто, але до іншого душа не лежить. Ще до війни я хотів відкрити інклюзивну майстерню. Знаю людей, які хотіли б працювати, тож досі заражений цією метою», – ділиться Олександр.
Хімчистка меблів переїхала з Бахмута до Одеси
А от власник бахмутської хімчистки Іван (ім’я змінене) не став ризикувати життям, працюючи на прифронтовій території. Він уже евакуювався з Бахмута під час окупації у 2014 році, тікаючи від переслідування росіян.
Вісім років тому чоловік почав працювати у Туреччині в бізнесі з прання килимів, а після повернення до України вирішив надавати таку послугу і в Бахмуті.
«Зрозумів, що це ціла індустрія. Виїзна хімчистка килимів – це дуже зручно. До тебе приїжджає людина, забирає килим, а повертає його чистим, з приємним запахом. Повернувшись до України у 2016 році, відкрив свою справу», – розказує Іван.
Чоловік орендував приміщення під цех, провів електрику, каналізацію, придбав сушильну камеру, центрифугу для килимів, ротари, хімію.
Іван завантажував машину килимами з Бахмута, Торецька, Костянтинівки, Дружківки, Краматорська, Слов’янська, Світлодарська та прилеглих селищ. Фото героя публікації.
«Можна сказати, був першовідкривачем. Адже у кращому разі в Бахмутському регіоні килими прали на автомийках, і вони потім смерділи. Я виводив ці запахи. Мав замовлення на дорогі килими, які вартували 5-10 тисяч доларів. Коли чистили самотканий килим з Індії, навіть не знали, з якого боку до нього підійти», – пригадує Іван.
Пізніше чоловік почав купувати у населення вживані меблі: власноруч приводив їх до ладу та перепродавав. Справа потихеньку йшла вгору, аж поки не почалась війна.
«Працювати під обстрілами було неможливо. Коли біля цеху розірвався снаряд, повилітали двері, вікна разом із рамами та ґратами. Довелося вивозити обладнання, хімію. Звісно, всього забрати не зміг», – пригадує Іван.
Техніку для прання килимів та частину відремонтованих меблів довелося продати. Деякі меблі Іван роздав переселенцям, які бігли від російської агресії з Попасної до Бахмута. У травні чоловік у два заходи вивіз обладнання на власному авто до Дніпра, а звідти попрямував до Одеси. Така евакуація далась йому нелегко, адже на заправках був дефіцит палива.
В самій Одесі бізнес довелося оптимізувати. Цех для прання килимів відкрити не вдалося, адже вартість такого приміщення складає 20 тис грн на місяць. Така сума була непідйомною для чоловіка, та й попиту на послуги з прання килимів на момент його переїзду було мало. Тож він зосередився на виїзній хімчистці меблів. Розгорнути свою справу допомогли колеги.
«Знайомий з «Клубу килимарів України», який бачив мене лише раз у житті, допоміг із замовленнями, дізнавшись, що я в Одесі. До того ж, він виробник засобів для виведення плям, тож зростання вартості хімії менш болюче б’є по кишені. Ми в нашому клубі всі підтримуємо один одного, як можемо, допомагаємо грошима колегам з Маріуполя, які все втратили через війну», – розповідає чоловік.
До серпня Іван мав дуже мало замовлень в Одесі – в середньому один на тиждень. Нині багато українців повертаються до міста, приїздять переселенці з Миколаєва та Херсона. Попит на хімічну чистку зріс, хоч з довоєнним його порівняти складно. Це близько 20% від попередньої кількості замовлень.
Іван вірить, що його справа піде вгору попри нестабільну ситуацію в Україні. Він уже знайшов невелике приміщення неподалік від орендованої квартири. До Бахмута чоловік повертатися не планує та хоче продовжувати справу в Одесі.
«Той, хто не лінується, завжди знайде вихід, тим більше, у місті-мільйоннику», – упевнений підприємець.
Бахмутчани створюють плетені меблі в Дніпрі
Середній бізнес Бахмута теж вимушений був релокуватися. До Дніпра переїхала фабрика «Українські конструкції», – єдина в Україні, яка виробляє підвісні меблі із штучного ротангу, тобто пластикової стрічки.
Підвісні крісла-кокони виробництва «Українських конструкцій». Щорічно на підприємстві виготовляли понад 30 тис різноманітних товарів.Фото з вільного доступу.
Починалося все з виробництва у гаражі. Артем Лук’янов побачив перспективу у плетених кріслах та диванах, які слугують більш тривалий час, ніж корпусні. За сім років бізнес розрісся до площі в 20 тисяч квадратних метрів. На підприємстві провели автоматизацію, з’явилося сучасне обладнання з програмним управлінням, застосовували нові методи фарбування металу.
Процес створення меблів з ротангу на заводі в Бахмуті.
Коли почалась війна, Лук’янов вирішив, що не має права наражати колектив на небезпеку, тож почав шукати можливості для релокації підприємства.
«Спочатку ніхто не знав, де буде лінія фронту, тож через місяць після початку війни вивезли обладнання на Захід України, – говорить Артем Лук’янов. – Коли ситуація більш-менш стабілізувалася, зрозуміли, що Дніпро – це оптимальна точка поряд із Бахмутом. До того ж, це промислове місто, що особливо зручно».
Із близько 200 співробітників «Українських конструкцій» Артему вдалося вивезти до Дніпра 50-60 чоловік разом із сім’ями. Директор виділив кошти підлеглим на винайм житла. Інші співробітники забажали евакуюватися в інші міста України, за кордон, або залишитися в Бахмуті.
Приміщення підприємства “Українських конструкцій” в Бахмуті площею майже у 20 тис. квадратних метрів.
Нове приміщення у Дніпрі майже у шість разів менше
Обладнання з Бахмута вивезли лише частково.
«Збитки колосальні, адже ми вивезли максимум 20% підприємства. Саме воно коштує величезних грошей: це і земля, і приміщення, які брали в кредит. Зараз за оренду доводиться платити 300 тисяч гривень», – пояснює Артем.
До Дніпра вже завезли нову техніку, тож підприємство продовжує виконувати замовлення. Щоправда, через війну змінилися постачальники. Завод, який створював пакування, уже не функціонує, а деякі постачальники підвищили ціни удвічі. Тож фабрика шукає нових партнерів. Поки ж підприємство ще має частину запасів, придбаних за довоєнними цінами, зростання вартості продукції вдалося сповільнити.
Незважаючи на війну та «несезон» (меблі з ротанга часто використовують улітку для дачі та саду), попит на продукцію є і зараз. Близько половини роздрібних замовлень підприємство отримує із Заходу України. Експорт наразі йде на дві країни: Польщу та Молдову. З Росією «УК» ніколи не працювали принципово. Тепер торгівлі не ведуть із Білоруссю, а також із Туреччиною – через проблеми з логістикою.
І хоча в Дніпрі вже налагоджене виробництво, співробітники підприємства хочуть повернутись додому.
Світлана Романченко в офісі в Бахмуті до війни. Жінка працює менеджером на фабриці три роки.
«Житло, яке я орендувала в Бахмуті, зруйноване. Кажуть, що прильоти були і по нашому підприємству, – говорить Світлана. – Хоча в Дніпрі переселенців сприймають добре, дуже хочеться повернутись до Бахмута, адже там було рідніше і комфортніше».
Ігристе вино виготовляють на заводах партнерів
Через війну постраждав і великий бізнес Бахмута – Artwinery (колишній «Артемівський завод шампанських вин»). Це найбільше у Східній Європі виробництво, на якому ігристе вино насичується бульбашками природним шляхом безпосередньо у пляшці. На заводі працювало близько 500 чоловік.
Продукцію на заводі в Бахмуті витримували у винних підвалах на глибині в 72 метри.
Після 24 лютого в інфопросторі періодично з’являлися різні чутки про завод: мовляв, Україна втратила контроль над ним, і з прилавків зникне фірмове ігристе. В Artwinery підтверджують, що через російську агресію виробництво у Бахмуті призупинили. Однак запевняють, що підприємство – під контролем України, а запаси ігристого на продаж достатні.
«На жаль, ми були вимушені призупинити виробництво у Бахмуті задля безпеки працівників, тому персонал виробництва зараз не працює. Втім, ми не припиняли роботу ні на день, адаптуючись до умов, що постійно змінювались. Усю продукцію вивезли у безпечні місця на склади наших партнерів, продажі не припинялися», – коментує директор з маркетингу Artwinery Олександра Чередниченко.
Після початку бойових дій компанія надала кілька автобусів для евакуації співробітників підприємства. Деякі працівники продовжують роботу віддалено.
Наразі 5 найпопулярніших різновидів фірмового ігристого розливають на виробничих потужностях партнерів заводу на Одещині. В Artwinery обіцяють, що якість напоїв від цього не зміниться.
«Розпочинаючи виробництво, ми приділили особливу увагу тому, щоб унікальна органолептика «Артемівського» залишилася без змін. Технологи Artwinery розробили інструкцію виробництва ігристих вин згідно з класичними стандартами виробництва у Бахмуті», – говорить Чередниченко.
Для виробництва в Бахмуті використовувались виноматеріали з Миколаївської, Херсонської та Одеської областей. В підприємстві запевняють, що, не зважаючи на російське вторгнення, сировини вистачає. Та через російську агресію підприємство несе значні збитки.
«Наразі складно підрахувати точну суму, – коментує директор з маркетингу Artwinery. – Втрати пов’язані не лише з руйнуваннями інфраструктури, а і з призупиненням продажів по регіону збуту на окупованій території. За нашими підрахунками, ми недоотримуємо прибутку від продажу приблизно 1 млн. пляшок на місяць».
Втім, зростає попит на українську продукцію за кордоном, зокрема, на ринку США. Також керівництво компанії веде перемовини із дистриб’юторами з кількох країн Європи.
В «Артвайнері» впевнені, що зовсім скоро виробництво в Бахмуті відновиться.
«Ми віримо у наближення перемоги та продовжуємо виробляти найкраще українське класичне ігристе незважаючи ні на що. А після перемоги маємо плани повністю відновити виробництво у Бахмуті», – говорить Чередниченко.
Бізнес отримує пропозиції для релокації
За даними Тетяни Татаринової, начальниці відділу енергоменеджменту та екології Управління економічного розвитку Бахмутської міської ради, станом на 2 жовтня з міста виїхало, зареєструвалось на безпечних територіях України та успішно відновило роботу 15% підприємств.
Експертка з розвитку підприємництва, керівниця бахмутського громадського об’єднання «Агенція сталого розвитку» Олена Сезоненко упевнена, що український бізнес має пережити кризу завдяки широким можливостям для релокації.
«Звісно, релокуватись не так просто, адже необхідно сплачувати за оренду нових приміщень. Малі підприємства більш мобільні, але мають менший фінансовий запас міцності. Багато підприємців не можуть відновити діяльність, ставлять бізнес на паузу, – говорить експертка. – Втім, пропозицій з релокації багато. Місцева влада Дніпра, зокрема, веде діалог з підприємцями з Донецької та Луганської областей про пристосування їх бізнесів під потреби цієї області. Можливості для бізнесу є, і ними потрібно користуватись».
Фото на головній – Технолог на заводі Artwinery в Бахмуті, травень 2019 року. Фото з архіву підприємства.
Матеріал підготувала Ганна Пешкова.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
