У березні 2025 року Кабінет міністрів схвалив Стратегію розвитку культури в Україні до 2030 року, а також план заходів з її реалізації. До розробки цих документів долучилась коаліція “На лінії зіткнення”, у складі якої активісти зі Сходу України. Вони внесли до стратегії пропозиції щодо збереження локальної культури тимчасово окупованих територій України.

Що мають на меті активісти і чим важливе збереження культури українського Сходу, редакції Бахмут IN.UA розповів громадський діяч, очільник коаліції “На лінії зіткнення” Андрій Грудкін.

Чим цінне збереження культури Сходу

Коаліція “На лінії зіткнення” згуртувала активних мешканців Донеччини і Луганщини. Серед її членів — люди зі Світлодарська, Щастя, Торецька, Попасної, Красногорівки, Авдіївки, Сіверськодонецька, Нью-Йорка. Вони мали активну громадянську позицію ще до повномасштабного вторгнення і розвивали різні проєкти з розвитку громад. Зараз увагу активістів привернула тема збереження культури окупованих територій.

“Ми ще у 2023 році під час визначення стратегічних цілей, дивлячись на динаміку цієї війни і виходячи з песимістично-реалістичного сценарію, зрозуміли, що після того, як путін включив чотири наші області і Крим до складу рф, наші регіони є під ризиком тривалої тимчасової окупації. Ми розуміли, що маємо зберігати свою локальну ідентичність локально та зберігати себе як спільноти, які є витісненими, вигнаними росією зі своїх громад. Тому ключовим для нас стало питання культури. Раніше ми, як коаліція, ніколи цим не займались, але тепер чітко бачимо, що якщо не зберігати нашу культуру, наші традиції, нашу історію, не зберігати соціальну згуртованість за принципом “свій до свого по своє”, то це призведе до культурного розчинення внаслідок інтеграції”, — зазначає Андрій Грудкін.

Визначивши збереження культури, як один із ключових напрямків роботи, активісти почали працювати над тим, щоб це питання вийшло на державний рівень.

“Ми поставили за мету включити цей контекст, проявити голос Донеччини і Луганщини на національному рівні. Стейкхолдери стратегії культури — це, в першу чергу, Міністерство культури та стратегічних комунікацій, яке займається безпосередньо культурою, і Мінрозвитку, до якого перейшов мандат Мінреінтеграції щодо внутрішнього переміщення і політики щодо ВПО. І там, і там ми перманентно на різних заходах, за допомогою різної адвокації просували наші ідеї”, — розповідає громадський діяч.

Стратегія розвитку культури: що передбачено для окупованих громад

28 березня 2025 року Кабінет міністрів України ухвалив Стратегію розвитку культури до 2030 року. Разом зі стратегією затверджено план її реалізації на 2025–2027 роки. У документі виокремлено чотири ключові цілі:

• інтеграція української культури як активного учасника і рівноправного партнера глобальних культурних процесів;
• зміцнення людського капіталу через культурні практики;
• захист, збереження, примноження та використання потенціалу культурної спадщини та культурних цінностей;
• підвищення стійкості культури як суспільної системи.

Окрім цього, в державній політиці чітко зафіксований окремий вектор, спрямований на збереження локальної культури громад регіонів, які перебувають у тимчасовій окупації.

“Ми досягли того, що термін “локальна ідентичність” тепер не викликає якихось суперечок. Тому що ті, хто не знайомі з контекстом, починають говорити, що це про якийсь сепаратизм, чи ще щось негативне. Ні. Ми говоримо про те, що сукупність локальних ідентичностей України формує українську національну ідентичність. Будь-яка локальна ідентичність апріорі українська, просто вона має якісь свої місцеві прояви, які якраз і є отими “молекулами і атомами”, які складають Україну разом. Нас дуже тішить, що в цьому плані ми з Мінкультом на одному боці, тому термін “локальна ідентичність” проходить крізь цю стратегію”, — розповідає Андрій Грудкін.

Важливим кроком до збереження культури окупованих громад стане підтримка роботи релокованих закладів культури та закладів освіти.

“Ми підсилили меседж про те, що нам треба зберігати наші культурні заклади, це основа. В першу чергу, це музеї, потім заклади освіти у сфері культури. На жаль, не всі заклади змогли вивезти свої музейні предмети і експозиції, особливо Луганщина, де відбулась швидка окупація. Втім, навіть якщо втрачені експозиції, музеї можуть відтворити якісь предмети, які були в колекціях, популяризувати нашу культуру. Також важливим є збирання місцевих легенд, збереження нематеріальної культурної спадщини, що є дуже важливим. Носії нематеріальної культурної спадщини, як і всі ми, не вічні, тому нам треба передавати її новим поколінням, які ще встигли народитися в наших регіонах, заряджати їх цим меседжем про те, що нам необхідно самозберігатися як представники Донеччини та Луганщини. І застосовувати при цьому якісь креативні ідеї в мистецтві, в культурі і в усьому, що пов’язано з творчістю.

Добре, що все це зафіксовано у стратегії. Одна з операційних цілей і завдань — це підтримка інституцій з тимчасово окупованих в територій”, — пояснює очільник коаліції “На лінії зіткнення”.

Разом з цим є й кілька дискусійних питань. Серед них — збереження військових адміністрацій і місцевих органів влади з окупованих громад.

“Є дискусійне питання — чи потрібно зберігати переміщені органи влади і військові адміністрації. Якщо брати саме контекст ідентичності, то якщо їх ліквідують, відповідно і наші музеї зроблять якимись придатками до інших музеїв. Тобто, вони втратять свою автономність і інституційну незалежність, що це саме музей тієї чи іншої громади, наприклад Слов’янської чи Покровської. З цього питання ще тривають дискусії”, — каже Андрій Грудкін.

Оскільки Стратегія розвитку культури вже ухвалена, наступним етапом роботи активістів буде реалізація заходів, передбачених у документі. Їхня мета зараз — зробити так, щоб прописані пропозиції були втілені у життя.

Читайте також:

• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті
• Що планує Рада ВПО при Бахмутській МВА у 2025 році: перелік запланованих заходів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

23 липня 2023 року, окупаційні російські війська знищили Палац Культури у Часів Ярі. Останнім часом ця будівля використовувалася як міський гуманітарний штаб та місце надання медичної допомоги. Велике історичне значення вона мала й для містян, споруда вже піддавалася руйнуванню в 1943 році від рук нацистів, але її вдалося відновити.

Директор музею, який був розташований в Палаці культури, Валерій Богуненко поділився з редакцією “Бахмут.IN.UA” історією культової споруди в Часів Ярі.

Палац культури Часів Яр

Палац культури ПАТ “Часовоярський вогнетривкий комбінат” був роштащований в центрі Часів Яру. На початку 1930-х років тут було зведено “клуб Новошамотного заводу” в рідкісному стилі конструктивізму авторства видатного архітектора Г. Яновицького “Клуб НШЗ” розпочав роботу в жовтні 1934 року.

У 1943 році будівлю зруйнували гітлерівські окупанти, але її було відновлено на старому фундаменті наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років, а участі ленінградських архітекторів у стилі “сталінського ампіру”. Відновленням будівлі тоді керував директор Часовоярського вогнетривкого заводу Євген Семенович Чупринка. 

У Палаці культури був зал для глядачів, прикрашений ліпленням, горельєфами корифеїв культури, просторі холи, зручні приміщення для занять колективів художньої самодіяльності, лекційний і спортивний зали. 

Загальна площа Палацу Культури становила 4500 квадратних метрів. Багата й історія творчих досягнень колективів Палацу культури. Так, у 1947-49 роках народним театром тут керував відомий режисер і драматург Л.Я. Каменецький.

У 1960-ті роки гурток художньої самодіяльності тут вів Юрій Каверін (Ряст), відомий український поет. У 1960-70-ті роки тут працювали ансамблі: вокально-інструментальний, жіночий фольклорний “Калина” та “Веселка”, хори: дитячий і ветеранів війни, й духовий оркестр. З 1999 року ДК як структурний підрозділ увійшов до складу ПАТ “Часовоярський вогнетривкий комбінат”. 

У липні 2001 року у будівлі Палацу культури комбінату було відкрито Промисловий історико-краєзнавчий музей. Свою працю у створення нового музею вклали відомі художники. Частина експонатів “перейшла у спадок” від Народного музею, частина була зібрана заново небайдужими до своєї історії містянами.

Велика заслуга у створенні сучасного музею в Часів Ярі належить його директору, автору багатьох книг з історії Бахмутського краю Сергію Татаринову. Охоронцем фондів до 2006 р. працював С.В. Федяєв, до 2020 р. В.А. Богуненко. У грудні 2021 р. музей став Комунальним закладом культури.

Музей мав площу понад 420 квадратних метрів, складався з 9 залів: археології, природи та геології, історії ХІХ-початку ХХ століття, 1920-30х років, періоду Другої світової війни, повоєнної, зали відомих земляків, конференц-залу. При музеї функціонувала Виставкова зала, де проходили художні виставки.

На базі музею проводилися обласні та всеукраїнські конференції, семінари, круглі столи та інші заходи. Щорічно екскурсії проводилися для тисяч містян і гостей міста.

Читайте також:

• Музей Часів Яру показав унікальні світлини старого міста
• Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста
• Часів Яр у 15 фото: як містяни відпочивали біля кар’єрів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історія Бахмутського краю в роки революції 1917-1921 років має чимало забутих і замовчуваних сторінок. У радянські часи все розмаїття політичного життя в регіоні після повалення царату зводилося до боротьби трудящих під керівництвом партії більшовиків за встановлення радянської влади. Але в сучасній історичній науці події цих років у Бахмуті тлумачаться як складова частина національно-визвольних змагань українського народу.

Події цього періоду детально описує історик та краєзнавець Ігор Корнацький.

Як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

У виданій в 1970-х роках “Історії міст і сіл Української РСР” можна знайти згадки про те, що в Бахмуті в 1917 році діяли місцеві організації українських партій, осередки “Просвіти” та Вільного козацтва, які вели агітацію серед солдатів розташованого тут 25-го запасного полку. Згадується й про заколот проти радянської влади солдат 25-го полку в листопаді та їх роззброєння робітниками Краматорська, Дружківки та інших міст у грудні 1917 року.

До цих уривчастих відомостей чимало додають опубліковані в роки незалежної України архівні документи, які раніше трималися під сімома замками. Ось, наприклад, постанови Українського з’їзду Бахмутського повіту, що відбувся 3 вересня 1917 року. Його учасники висловили протест проти відокремлення Катеринославщини від України й обмеження прав української автономії Тимчасовим урядом у Петербурзі. Вони зголосилися підтримувати Центральну Раду в її боротьбі за повну автономію України.

Український з’їзд Бахмутського повіту постановив про необхідність навчання в школах рідною мовою й висловив побажання виділити у 25-му пішому полку українців у окремий батальйон. Були також обрані два представники від повіту до Центральної Ради: Роман Ільяшенко (голова з’їзду) і В. Павленко.

Перший український прапор на Донеччині

У листопаді 1917 року, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, жовто-сині національні прапори було піднято і над Бахмутською повітовою земською управою (нині будинок коледжу транспортної інфраструктури).

11 листопада того ж року в Бахмуті відбулося українське свято з приводу сформування українського військового куреня. Командиром куреня став підосавул Дубовик. Чисельність цієї військової частини становила 800 козаків і старшин. Після молебня голова Української повітової ради Роман Ільяшенко підніс козакам прапори та звернувся до них з такою промовою: “…Шановні брати вільні козаки України! Даю вам цього прапора рукою українського народу повіту, од якого я є представник. Ви повинні дати обіцянку, що ви будете виконувати тільки те, чого бажає народ і вимагає Українська Центральна Рада. Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад“. Свято закінчилось парадом і мітингом.

Яким бачили майбутнє Донеччини місцеві українці та керівники УНР

Бахмутський край входив до системи адміністративно-територіального поділу УНР, який був намічений у статті голови Центральної Ради Михайла Грушевського під назвою “Новий поділ України”. Передбачалося створення 30 земель, кожна з населенням близько мільйона осіб. В переліку проєктованих земель знаходиться й Половецька земля (Старобільський, Слов’яносербський і Бахмутський повіти) з центром у Бахмуті. Цей проєкт був узятий за основу прийнятого 6 березня 1918 року Закону Центральної Ради про адміністративно-територіальний поділ України. В ньому було закріплено існування Половецької землі з центром у Бахмуті. Але на той час влада УНР вже не мала реального поширення в нашому краї, і цей закон у вирі подій громадянської війни не був втілений у життя.

Під час війни росії проти Центральної Ради в грудні 1917-січні 1918 року більша частина українських земель, насамперед великі промислові регіони — Донбас і Криворіжжя, були відірвані від УНР. Удруге українські прапори з’явилися над Бахмутом у квітні 1918 року, коли армія УНР за підтримки німецьких та австро-угорських військ витіснила більшовиків з усієї території України.

Повернення прапору у квітні 1918 року

Війська УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича 15 квітня зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов’янськ, Бахмут, Микитівку (до 26 квітня). “Таким чином, україно-німецькі частини вдерлися в самий осередок земляно-вугільного району і заволоділи пунктами, які мають величезне стратегічне і промислове значення“, – пишеться в брошурі “Позбавлення України від большовиків”, виданій у Києві в друкарні Генерального штабу в тому ж 1918 році.

Саме через територію Бахмутського повіту українські й німецькі військові частини просувалися залізницею напрямком на Луганськ через станцію Ниркове. 23 квітня 1918 року радянські війська, готуючись до відступу, підірвали мости біля Бахмута, того ж дня німці та війська УНР зайняли станцію Часів Яр. По закінченні бойових дій українські війська розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк імені гетьмана П. Дорошенка – в Бахмуті, 3-й Гайдамацький – у Слов’янську та на станції Микитівка, 4-й Запорізький імені гетьмана Б. Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську.

Українська держава гетьмана Павла Скоропадського в 1918 році також намагалася створити в нашому краї свої військові формування. Так у складі 8-го Катеринославського корпусу та його 16-ї пішої дивізії з’явився 62-й (потім – 46-й) піший Бахмутський полк. На території Бахмутського повіту діяли також охоронна сотня (7 козаків, 1 кулемет) та кінна команда в складі 15 козаків. Молодий Володимир Сосюра в травні – червні 1918 р. служив добровольцем у Бахмутській повітовій охоронній сотні.

Українські прапори майоріли над Бахмутом до листопада – грудня 1918 року, коли після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія УНР, що прийшла до влади в Києві, не змогла утримати владу в регіоні, й розташовані тут війська Української Народної Республіки мусили відступити під натиском спочатку білогвардійців, а потім – більшовиків. Відновлюючи призабуті або заборонені в минулому сторінки історії, варто пам’ятати перші спроби утвердження української державності на нашій землі.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста
• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• “15 людей, а перевернули все місто”: хто у 90-ті відстоював демократію в Артемівську-Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!