У березні 2025 року Кабінет міністрів схвалив Стратегію розвитку культури в Україні до 2030 року, а також план заходів з її реалізації. До розробки цих документів долучилась коаліція “На лінії зіткнення”, у складі якої активісти зі Сходу України. Вони внесли до стратегії пропозиції щодо збереження локальної культури тимчасово окупованих територій України.

Що мають на меті активісти і чим важливе збереження культури українського Сходу, редакції Бахмут IN.UA розповів громадський діяч, очільник коаліції “На лінії зіткнення” Андрій Грудкін.

Чим цінне збереження культури Сходу

Коаліція “На лінії зіткнення” згуртувала активних мешканців Донеччини і Луганщини. Серед її членів — люди зі Світлодарська, Щастя, Торецька, Попасної, Красногорівки, Авдіївки, Сіверськодонецька, Нью-Йорка. Вони мали активну громадянську позицію ще до повномасштабного вторгнення і розвивали різні проєкти з розвитку громад. Зараз увагу активістів привернула тема збереження культури окупованих територій.

“Ми ще у 2023 році під час визначення стратегічних цілей, дивлячись на динаміку цієї війни і виходячи з песимістично-реалістичного сценарію, зрозуміли, що після того, як путін включив чотири наші області і Крим до складу рф, наші регіони є під ризиком тривалої тимчасової окупації. Ми розуміли, що маємо зберігати свою локальну ідентичність локально та зберігати себе як спільноти, які є витісненими, вигнаними росією зі своїх громад. Тому ключовим для нас стало питання культури. Раніше ми, як коаліція, ніколи цим не займались, але тепер чітко бачимо, що якщо не зберігати нашу культуру, наші традиції, нашу історію, не зберігати соціальну згуртованість за принципом “свій до свого по своє”, то це призведе до культурного розчинення внаслідок інтеграції”, — зазначає Андрій Грудкін.

Визначивши збереження культури, як один із ключових напрямків роботи, активісти почали працювати над тим, щоб це питання вийшло на державний рівень.

“Ми поставили за мету включити цей контекст, проявити голос Донеччини і Луганщини на національному рівні. Стейкхолдери стратегії культури — це, в першу чергу, Міністерство культури та стратегічних комунікацій, яке займається безпосередньо культурою, і Мінрозвитку, до якого перейшов мандат Мінреінтеграції щодо внутрішнього переміщення і політики щодо ВПО. І там, і там ми перманентно на різних заходах, за допомогою різної адвокації просували наші ідеї”, — розповідає громадський діяч.

Стратегія розвитку культури: що передбачено для окупованих громад

28 березня 2025 року Кабінет міністрів України ухвалив Стратегію розвитку культури до 2030 року. Разом зі стратегією затверджено план її реалізації на 2025–2027 роки. У документі виокремлено чотири ключові цілі:

• інтеграція української культури як активного учасника і рівноправного партнера глобальних культурних процесів;
• зміцнення людського капіталу через культурні практики;
• захист, збереження, примноження та використання потенціалу культурної спадщини та культурних цінностей;
• підвищення стійкості культури як суспільної системи.

Окрім цього, в державній політиці чітко зафіксований окремий вектор, спрямований на збереження локальної культури громад регіонів, які перебувають у тимчасовій окупації.

“Ми досягли того, що термін “локальна ідентичність” тепер не викликає якихось суперечок. Тому що ті, хто не знайомі з контекстом, починають говорити, що це про якийсь сепаратизм, чи ще щось негативне. Ні. Ми говоримо про те, що сукупність локальних ідентичностей України формує українську національну ідентичність. Будь-яка локальна ідентичність апріорі українська, просто вона має якісь свої місцеві прояви, які якраз і є отими “молекулами і атомами”, які складають Україну разом. Нас дуже тішить, що в цьому плані ми з Мінкультом на одному боці, тому термін “локальна ідентичність” проходить крізь цю стратегію”, — розповідає Андрій Грудкін.

Важливим кроком до збереження культури окупованих громад стане підтримка роботи релокованих закладів культури та закладів освіти.

“Ми підсилили меседж про те, що нам треба зберігати наші культурні заклади, це основа. В першу чергу, це музеї, потім заклади освіти у сфері культури. На жаль, не всі заклади змогли вивезти свої музейні предмети і експозиції, особливо Луганщина, де відбулась швидка окупація. Втім, навіть якщо втрачені експозиції, музеї можуть відтворити якісь предмети, які були в колекціях, популяризувати нашу культуру. Також важливим є збирання місцевих легенд, збереження нематеріальної культурної спадщини, що є дуже важливим. Носії нематеріальної культурної спадщини, як і всі ми, не вічні, тому нам треба передавати її новим поколінням, які ще встигли народитися в наших регіонах, заряджати їх цим меседжем про те, що нам необхідно самозберігатися як представники Донеччини та Луганщини. І застосовувати при цьому якісь креативні ідеї в мистецтві, в культурі і в усьому, що пов’язано з творчістю.

Добре, що все це зафіксовано у стратегії. Одна з операційних цілей і завдань — це підтримка інституцій з тимчасово окупованих в територій”, — пояснює очільник коаліції “На лінії зіткнення”.

Разом з цим є й кілька дискусійних питань. Серед них — збереження військових адміністрацій і місцевих органів влади з окупованих громад.

“Є дискусійне питання — чи потрібно зберігати переміщені органи влади і військові адміністрації. Якщо брати саме контекст ідентичності, то якщо їх ліквідують, відповідно і наші музеї зроблять якимись придатками до інших музеїв. Тобто, вони втратять свою автономність і інституційну незалежність, що це саме музей тієї чи іншої громади, наприклад Слов’янської чи Покровської. З цього питання ще тривають дискусії”, — каже Андрій Грудкін.

Оскільки Стратегія розвитку культури вже ухвалена, наступним етапом роботи активістів буде реалізація заходів, передбачених у документі. Їхня мета зараз — зробити так, щоб прописані пропозиції були втілені у життя.

Читайте також:

• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті
• Що планує Рада ВПО при Бахмутській МВА у 2025 році: перелік запланованих заходів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Рік тому, вранці, наша колега Марія, яка працювала журналісткою у редакції, написала про те, що йде у військо. Марія була розслідувачкою — вона точно знала, як ставити запитання героям і де шукати потенційні корупційні скандали. Сьогодні вона служить у 5-й окремій важкій механізованій бригаді, де навчає військових тактичній медицині. До цього працювала на стабілізаційному пункті, бачила наслідки боїв і зрозуміла: навчати інших можна лише тоді, коли сам пройшов через цей досвід. 

Про рішення мобілізуватися, страх крові, роботу інструкторки та відповідальність за кожне заняття Марія розповіла Бахмут IN.UA. 

Марія Лященко — військовослужбовиця 5-ї окремої важкої механізованої бригади, інструкторка з тактичної медицини. До мобілізації працювала журналісткою. Сьогодні проводить навчання для військових, навчаючи їх навичок, які можуть врятувати життя на полі бою. 

“Я давно знала, що цей день настане”

З Марією ми зустрічаємося увечері — часу у неї тепер небагато, і він ретельно спланований. Розмову починаємо з того, як вона прийшла до рішення мобілізуватися. Марія не приховує, що про мобілізацію вона думала з 2023 року: проходила цивільні курси, навчалася зупиняти кровотечі, також підписувалася на жінок-військовослужбовиць, дивилась на їх будні, слухала подкасти.

“Я готувала себе до того, що це колись станеться. В 2025 році ми з моїм братом-військовим жили разом на зйомній квартирі, коли він повернувся після поранення. Тоді в мене промайнула думка: “Людинка з 21 року воює, може, пора її замінить”. Я розуміла, що я не бойова одиниця, не в окопі, але я поговорила з братом про це. Якщо чесно, він “дав мені чортів”, казав, що ніколи такого не буде. Я така “ну й хорошо”, закинула заявку на перший медичний, пройшла співбесіду і знайшла собі місце у тактичній медицині — зрозуміла, що вона мене цікавить більше, ніж все інше. Як я й казала, я готувалася до цього деякий час”, — пригадує Марія.

Про своє рішення Марія повідомила батькам уже після того, як усе було вирішено. Мама, зізнається вона, не здивувалася — лише переконалася у своїх здогадках. Найважче це сприйняв брат. Не тому, що не підтримував, а тому, що надто добре знав ціну служби. Та все було вже вирішено, і Марія почала проходити базову загальновійськову підготовку. Побутові умови її не лякали, каже дівчина, адже вона виросла в селі.

“Коли я вступала до свого батальйону, були розмови, що, можливо, БЗВП не буде, а будуть якісь внутрішні навчання. Для мене це було аргументом, але все одно мені довелося його пройти. Воно, власне, було не настільки важким, але не тому, що я така сильна рексиця, а тому, що воно було трохи лайтовішим. Це батальйон медичний все ж був, у нас було багато дівчат та жінок старшого віку. Але все одно, без якоїсь базової фізичної підготовки це все буде дуже важко, особливо, коли ми побачили, що в стандартних підрозділах БЗВП значно важче — зрозуміли, що нам ще пощастило”, — пригадує дівчина.

Тому всім, хто тільки планує мобілізуватися, Марія радить починати готуватися ще вдома. Не тому, що буде легко. А тому, що так буде значно безпечніше для вас самих, пояснює вона.

У тактмед пішла без медичної освіти

Ще одним побоюванням для Марії було те, що вона хотіла працювати у тактмеді без медичної освіти.

“Раніше я не могла спокійно дивитися на кров. Тому ще до мобілізації свідомо готувала себе до того, що доведеться побачити. Читала, навчалася, переглядала матеріали з бойовими пораненнями. Хотіла зрозуміти, чи зможу не розгубитися в той момент, коли від мене залежатимуть чиїсь дії або чиєсь життя. Перший день усе перевірив. Одразу привезли важких поранених. Того ж дня був і перший загиблий, якого вже неможливо було врятувати. Пам’ятаю, стояла й думала: зараз мені стане зле чи ні? Але цього не сталося. Я просто зробила вдих, заспокоїлася і почала працювати. З того моменту я зрозуміла одну важливу річ: страх нікуди не зникає. Просто відповідальність стає сильнішою за нього”, — каже дівчина.

Марія не каже, що звикла до людського болю. Каже інакше:

“До такого неможливо звикнути. І, мабуть, не треба. Просто з часом починаєш розуміти, що зараз не маєш права думати про себе. Є людина, якій потрібна допомога. І саме це стає головним”.

Як ділиться з нами Марія, насправді вона не одразу думала йти на медичний напрямок, спершу розглядала для себе саме медичну евакуацію. Але коли командування дізналося, що у Марії є педагогічна освіта і вона працювала журналісткою — їй порадили, що варто спробувати себе в тактичній медицині з перспективою стати інструкторкою, тому так дівчина й зробила. Деякий час вона працювала в стабпункті під наглядом досвідченіших: спершу мила поранених, заспокоювала, надавала допомогу, а далі перейшла до викладання — знову ж таки, спершу під наглядом інших інструкторів. Цей період дівчина без сумніву називає найкращим професійним досвідом. 

За цей час, каже Марія, вона дуже багато вчилася і вчила, але бачить, що подекуди має прогалини, тому планує вступати в медичний коледж. Зараз для навчання дівчина розглядає Бахмутський медичний фаховий коледж.

“Не вистачає мені дуже фахових знань, у мене постійне навчання, доколупування до всіх деталей, а оскільки я викладаю тактмед, то маю бути готова до всіх питань, які мені можуть поставити”, — пояснює військова.

Як армія вплинула на Марію

У лютому Марія разом з чоловіком перевелася до 5-ї окремої важкої механізованої бригади. Вони двоє зараз викладають тактмед для військових. Чоловік Марії раніше отримав поранення, внаслідок якого має ампутацію кінцівки, та це не заважає йому продовжувати служити у війську.

“Ми їздимо по своїй бригаді, так само викладаємо тактичну медицину, маємо тренувальні манекени на всі випадки життя. Часом бійці зляться, бо насправді тренування дуже важкі, тому зараз я вже можу бути суворішою, десь крикнути, десь матюкнутися на них. Я не роблю це зі зла. Я дуже хвилююся за них, і розумію, що навички, які ми відточуємо з ними, мають бути ідеальні, бо від цього залежить, чи зможуть  вони вижити самі, чи зможуть допомогти у критичній ситуації побратиму”, — пояснює Марія.

У армії, попри свою дещо песимістичну натуру, дівчина вчиться бачити хороше.

“Я насправді така людина, яка бере щось погане і докручує це до найгіршого. Але насправді, якщо глянути на все ширше, то є багато хорошого. От, наприклад, везе машина поранених, і ти думаєш: ну чому так відбувається? Не мають люди страждати. А потім — інша думка: але це ж добре, що їх везуть, бо їх можна витягнути, бо була проблема, що не могли дістати цих людей з позицій. Дуже комічна теж історія: я чоловіка знайшла — я ж для цього в армію йшла, як дехто думає. Нарешті я почула цю фразу у свій бік, поставила собі галочку. Насправді за весь час служби такий вислів я чула лише раз, і то це був такий невдалий жарт. Відпустку люблю, коли їдеш до батьків, і бачиш їх та обіймаєш, та насправді багато хорошого навколо”, — ділиться з нами Марія.

А ще, каже дівчина, для неї важливо у армійській рутині мати свою власну. Марія пояснює — вона ніколи не вважала себе “принцесою”, але зараз одним із ритуалів, який допомагає триматися, є щоденна б’юті-рутина. Навіть після складного дня це заземляє, пояснює співрозмовниця. Нормованого робочого дня як поняття для військової не існує — буває так, що 7 днів підряд вони виїжджають навчати зранку і повертаються пізно ввечері, а потім трохи відпочинку і по колу. 

Про себе Марія говорить небагато. Натомість із особливою повагою розповідає про військових, які щодня виконують бойові завдання. Переконана, що найбільше їх ранить не втома і не труднощі служби, а байдужість чи неповага з боку тих, кого вони захищають. Дівчина ділиться, що в найближчих планах має вступ до медичного коледжу і додає, що попри те, що вона не хотіла б мати досвід війни, рада, що зараз у війську. Каже, що відчуває себе там, де має бути, і сподівається згодом повернутися до журналістики.

Колись Марія ставила запитання і розповідала історії інших. Сьогодні вона навчає тих, хто завтра рятуватиме своїх побратимів під обстрілами. І, мабуть, саме це стало найважливішою історією в її житті. Бо справжнє покликання не завжди знаходить людину одразу. Іноді для цього потрібно пройти крізь власні страхи, змінити професію, змінити себе і одного дня зрозуміти просту істину: найцінніші слова — це не ті, що написані на папері, а ті, що одного дня перетворюються на врятовані життя.

До теми:

“Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський відвідав район ведення бойових дій на Костянтинівському напрямку. Там він заслухав доповіді командирів бригад, обговорив потенційні виклики та можливі варіанти протидії. За словами головнокомандувача ЗСУ, Костянтинівський напрямок сьогодні є одним із найгарячіших не лише на Донеччині, а й по всій лінії фронту.

Про ситуацію на Костянтинівському напрямку повідомив Олександр Сирський.

Сирський розповів про ситуацію в Костянтинівці

Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський відвідав з робочою поїздкою район ведення бойових дій на Костянтинівському напрямку. Там він заслухав доповіді керівного складу 19-го армійського корпусу, командирів бойових бригад та підрозділів.

Головний акцент військових зараз — нарощення застосування безпілотних систем, щоб посилити вогневий вплив на противника і зменшити ризики для життя особового складу.

“Наша оборона залишається активною. Дрони обов’язкового йдуть першими – і для виявлення противника, і для його ураження. Ознайомився з деталями поточної ситуації в Костянтинівці. Обговорили з командирами потенційні нові виклики та можливі варіанти протидії їм”, — зауважив Олександр Сирський.

На сьогодні Костянтинівський напрямок є одним із найгарячіших по всій лінії фронту. У середньому щодоби противник проводить тут до 20 атак і не припиняє спроб просочитися вглиб Костянтинівки. За даними розвідки, в місті змогли накопичитися до 145 окупантів.

Для виявлення і знищення російської піхоти воїни ЗСУ проводять пошуково-ударні дії, застосовують FPV-дрони і скиди з БПЛА. Противник зазнає втрат. Олександр Сирський звітує, що лише за добу 18 липня втрати росіян у Костянтинівці становили 21 людину вбитими і 6 пораненими. Було уражено 6 укриттів.

Головнокомандувач ЗСУ зазначив, що перед українськими захисниками стоїть завдання захисту Костянтинівки і максимального ураження окупантів. Його вони виконують.

Зазначимо, що зараз Олександр Сирський продовжує роботу на тлі невдоволення суспільства. Жителі різних міст України виходять на протести, де вимагають його відставки. Мітинги тривають з 16 липня.

Читайте також:

• Росіяни просунулися у напрямок Краматорська — DeepState
• Українські дрони змінюють хід війни: чому навіть окупований Бахмут уже не можна вважати російським тилом
• Росія посилить удари по цивільній інфраструктурі: ГУР попередило жителів прифронтових громад

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!