У березні 2025 року Кабінет міністрів схвалив Стратегію розвитку культури в Україні до 2030 року, а також план заходів з її реалізації. До розробки цих документів долучилась коаліція “На лінії зіткнення”, у складі якої активісти зі Сходу України. Вони внесли до стратегії пропозиції щодо збереження локальної культури тимчасово окупованих територій України.

Що мають на меті активісти і чим важливе збереження культури українського Сходу, редакції Бахмут IN.UA розповів громадський діяч, очільник коаліції “На лінії зіткнення” Андрій Грудкін.

Чим цінне збереження культури Сходу

Коаліція “На лінії зіткнення” згуртувала активних мешканців Донеччини і Луганщини. Серед її членів — люди зі Світлодарська, Щастя, Торецька, Попасної, Красногорівки, Авдіївки, Сіверськодонецька, Нью-Йорка. Вони мали активну громадянську позицію ще до повномасштабного вторгнення і розвивали різні проєкти з розвитку громад. Зараз увагу активістів привернула тема збереження культури окупованих територій.

“Ми ще у 2023 році під час визначення стратегічних цілей, дивлячись на динаміку цієї війни і виходячи з песимістично-реалістичного сценарію, зрозуміли, що після того, як путін включив чотири наші області і Крим до складу рф, наші регіони є під ризиком тривалої тимчасової окупації. Ми розуміли, що маємо зберігати свою локальну ідентичність локально та зберігати себе як спільноти, які є витісненими, вигнаними росією зі своїх громад. Тому ключовим для нас стало питання культури. Раніше ми, як коаліція, ніколи цим не займались, але тепер чітко бачимо, що якщо не зберігати нашу культуру, наші традиції, нашу історію, не зберігати соціальну згуртованість за принципом “свій до свого по своє”, то це призведе до культурного розчинення внаслідок інтеграції”, — зазначає Андрій Грудкін.

Визначивши збереження культури, як один із ключових напрямків роботи, активісти почали працювати над тим, щоб це питання вийшло на державний рівень.

“Ми поставили за мету включити цей контекст, проявити голос Донеччини і Луганщини на національному рівні. Стейкхолдери стратегії культури — це, в першу чергу, Міністерство культури та стратегічних комунікацій, яке займається безпосередньо культурою, і Мінрозвитку, до якого перейшов мандат Мінреінтеграції щодо внутрішнього переміщення і політики щодо ВПО. І там, і там ми перманентно на різних заходах, за допомогою різної адвокації просували наші ідеї”, — розповідає громадський діяч.

Стратегія розвитку культури: що передбачено для окупованих громад

28 березня 2025 року Кабінет міністрів України ухвалив Стратегію розвитку культури до 2030 року. Разом зі стратегією затверджено план її реалізації на 2025–2027 роки. У документі виокремлено чотири ключові цілі:

• інтеграція української культури як активного учасника і рівноправного партнера глобальних культурних процесів;
• зміцнення людського капіталу через культурні практики;
• захист, збереження, примноження та використання потенціалу культурної спадщини та культурних цінностей;
• підвищення стійкості культури як суспільної системи.

Окрім цього, в державній політиці чітко зафіксований окремий вектор, спрямований на збереження локальної культури громад регіонів, які перебувають у тимчасовій окупації.

“Ми досягли того, що термін “локальна ідентичність” тепер не викликає якихось суперечок. Тому що ті, хто не знайомі з контекстом, починають говорити, що це про якийсь сепаратизм, чи ще щось негативне. Ні. Ми говоримо про те, що сукупність локальних ідентичностей України формує українську національну ідентичність. Будь-яка локальна ідентичність апріорі українська, просто вона має якісь свої місцеві прояви, які якраз і є отими “молекулами і атомами”, які складають Україну разом. Нас дуже тішить, що в цьому плані ми з Мінкультом на одному боці, тому термін “локальна ідентичність” проходить крізь цю стратегію”, — розповідає Андрій Грудкін.

Важливим кроком до збереження культури окупованих громад стане підтримка роботи релокованих закладів культури та закладів освіти.

“Ми підсилили меседж про те, що нам треба зберігати наші культурні заклади, це основа. В першу чергу, це музеї, потім заклади освіти у сфері культури. На жаль, не всі заклади змогли вивезти свої музейні предмети і експозиції, особливо Луганщина, де відбулась швидка окупація. Втім, навіть якщо втрачені експозиції, музеї можуть відтворити якісь предмети, які були в колекціях, популяризувати нашу культуру. Також важливим є збирання місцевих легенд, збереження нематеріальної культурної спадщини, що є дуже важливим. Носії нематеріальної культурної спадщини, як і всі ми, не вічні, тому нам треба передавати її новим поколінням, які ще встигли народитися в наших регіонах, заряджати їх цим меседжем про те, що нам необхідно самозберігатися як представники Донеччини та Луганщини. І застосовувати при цьому якісь креативні ідеї в мистецтві, в культурі і в усьому, що пов’язано з творчістю.

Добре, що все це зафіксовано у стратегії. Одна з операційних цілей і завдань — це підтримка інституцій з тимчасово окупованих в територій”, — пояснює очільник коаліції “На лінії зіткнення”.

Разом з цим є й кілька дискусійних питань. Серед них — збереження військових адміністрацій і місцевих органів влади з окупованих громад.

“Є дискусійне питання — чи потрібно зберігати переміщені органи влади і військові адміністрації. Якщо брати саме контекст ідентичності, то якщо їх ліквідують, відповідно і наші музеї зроблять якимись придатками до інших музеїв. Тобто, вони втратять свою автономність і інституційну незалежність, що це саме музей тієї чи іншої громади, наприклад Слов’янської чи Покровської. З цього питання ще тривають дискусії”, — каже Андрій Грудкін.

Оскільки Стратегія розвитку культури вже ухвалена, наступним етапом роботи активістів буде реалізація заходів, передбачених у документі. Їхня мета зараз — зробити так, щоб прописані пропозиції були втілені у життя.

Читайте також:

• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті
• Що планує Рада ВПО при Бахмутській МВА у 2025 році: перелік запланованих заходів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Фахівці українських платформ “ЛУН” та “Work.ua” провели спільне дослідження, щоб з’ясувати рівень доступності житла в різних регіонах нашої держави. Аналітики підрахували, скільки років доведеться повністю відкладати середню річну заробітну плату, щоб придбати власну однокімнатну квартиру.

Детальніше — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Ситуація по регіонах: від безпечного заходу до прифронтових міст

Найдорожчим очікувано виявилося житло у західних областях. Щоб стати власником однокімнатної квартири в Ужгороді, Луцьку чи Львові, людині потрібно накопичувати весь свій річний дохід протягом 8 або навіть 8,5 років. У Києві цей показник трохи нижчий і становить 7,7 року.

Значно доступнішою є нерухомість у містах, наближених до лінії фронту. Як зазначають експерти “ЛУН”, постійні безпекові ризики суттєво знизили попит, що стримує ріст цін на квартири. Наприклад, у Дніпрі для купівлі житла потрібно відкладати 4,5 року, у Харкові — 3,5 року, у Миколаєві — 3,4 року, а в Запоріжжі середня квартира обійдеться лише у 2,4 року стабільного заробітку.

Прірва між професіями: кому найважче придбати житло

Терміни накопичення критично залежать від обраної спеціальності та рівня оплати праці. Дослідження демонструє колосальний розрив між різними професіями. Наприклад, менеджеру з продажу для купівлі житла в Харкові знадобиться відкладати свою зарплату 2,6 року, тоді як в Ужгороді чи Львові на це піде близько шести років роботи. Бухгалтеру на сході країни доведеться збирати кошти 3,5 року, а на заході — від 8 до 9 років.

Найскладніша ситуація спостерігається у працівників сфери базового обслуговування. Прибиральникам у Києві потрібно відкладати весь дохід протягом 14 років, а у Львові — понад 15 років. Аналітики констатують, що без сторонньої фінансової допомоги чи додаткових джерел доходу придбати нерухомість людям цих професій майже неможливо.

Ринок оренди: від третини доходу до абсолютної недосяжності

Оренда житла також демонструє значні регіональні контрасти. У Харкові винаймання однокімнатної квартири в середньому “з’їдає” лише 20% від зарплати, і представники більшості професій витрачають на проживання менше половини або третину свого доходу. У Києві цей показник сягає близько 50%.

Натомість у західних містах ситуація є критичною. У Львові оренда забирає 60-80% заробітку, а в Ужгороді витрати на житло впевнено сягають 80%. Для продавців, барист та касирів на заході країни оренда може забирати 96-98% доходу, а для прибиральників вартість оренди у Львові та Ужгороді взагалі перевищує 100% їхнього місячного заробітку.

Керівниця напрямку “ЛУН Статистика” Людмила Кірюхіна пояснює, що Львів та Ужгород поступово переходять у зону економічної недосяжності для багатьох спеціалістів. За її словами, міста, які суспільство сприймає як безпечніші, стають абсолютно недоступними для тих людей, хто забезпечує їхнє щоденне функціонування — працівників базових сервісів, торгівлі та сфери обслуговування.

Читайте також:

Індексація пенсій з 1 березня 2026 року: кому та на скільки підвищать виплати в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сучасний Бахмут асоціюється переважно з трагічними подіями війни та виробництвом ігристих вин. Проте мало хто знає, що наприкінці XIX та на початку XX століття місто було потужним центром пивоваріння. Місцеві заводи виготовляли десятки тисяч відер напою, який варили майстри з європейською освітою із сировини, привезеної з Нюрнберга та Варшави.

Детальніше про це розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія пивоваріння в Бахмуті

Офіційна історія місцевого пивоваріння бере свій початок у другій половині XIX століття. У 1869 році в Бахмуті запрацював перший пивоварний завод, який належав промисловцю Едуарду Адельману. Підприємство виготовляло до 20 тисяч пудів пива на рік, проте остання документальна згадка про нього датується 1890 роком.

У 1889 році в місті з’являється нова потужна фірма — “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. За однією з історичних версій, саме вони у 1890 році викупили завод в Адельмана. Цікаво, що спадкоємцями були чотири купецькі дружини: Реввека, Сура, Мірра та Роза Абрамович.

Під їхнім керівництвом завод стрімко розвивався і перетворився на солідне підприємство, де працювало 20 осіб. Виробництвом керував справжній професіонал — майстер чеського походження (австрійського підданства), який здобув профільну освіту в школі пивоваріння у Празі. На заводі варили чотири сорти пива: “столове”, “чорне”, “мартовское” та “пільзенеське”. Обсяги виробництва вражали — 35-37 тисяч відер на рік. Сировину для напою (ячмінь та хміль) імпортували безпосередньо з Варшави, Любліна та німецького Нюрнберга.

З 1907 року орендарями заводу стали Абрам Мосін та Полак. Підприємство успішно працювало до середини 1914 року. Його діяльність обірвав указ російського імператора Миколи ІІ від 2 вересня 1914 року про заборону виробництва та продажу всіх видів алкоголю у зв’язку з початком Першої світової війни. Більше завод виробництво не відновлював.

Де знаходилася пивоварня Абрамовичів та її підземелля

Довгий час точне місце розташування заводу Абрамовичів викликало дискусії серед краєзнавців. У документах Бахмутського краєзнавчого музею вказана адреса: вул. Різдвяна (Сибірцева), 102. Логічно це вказувало на південну околицю міста, між вулицями Садовою та Гоголя. Проте насправді завод розташовувався на місці сучасного стадіону “Металург”, і на початку ХХ століття його реальною адресою була вул. Різдвяна, 16. Поруч знаходився млин тієї ж родини, який після приходу більшовиків націоналізували під назвою “Червоний борошномел”. У 1949 році на його місці відкрили стадіон “Локомотив”.

Історія заводу несподівано нагадала про себе влітку 2011 року. Під час будівництва нового спортивного комплексу на стадіоні робітники натрапили на дворівневі підземні приміщення глибиною близько шести метрів зі старовинною кладкою червоної цегли та галереями. Будівельники, не повідомивши відділ культури та краєзнавчий музей, вивезли кілька машин із фрагментами історичної цегли, а підвали частково засипали щебенем. Щоб не зупиняти будівництво, місцева влада та керівництво стадіону заблокували доступ історикам, і унікальні підвали були поспіхом засипані назавжди.

Завод Трахтерова: від медоваріння до руїн Другої світової

Паралельно із заводом Абрамовичів у Бахмуті працювало підприємство купця першої гільдії Соломона Трахтерова, відкрите у 1893 (або 1894) році. У 1896 році на його базі заснували Акціонерне Товариство “Общество пиво-медоваренія въ Бахмутѣ” зі статутним капіталом 300 тисяч рублів.

Завод розташовувався “на нижньому базарі” у будинку №46 (залишки будівлі знаходяться на сучасній вул. Незалежності, біля будинку №73). Контора правління знаходилась на вулиці Магістратській. На підприємстві працювало 54 особи, функціонував паровий котел потужністю 16 кінських сил. Асортимент складався з трьох сортів: “Баварське”, “Віденське” та “Пільзінське”. Обсяги виробництва сягали 170 тисяч відер пива на рік. Крім того, тут варили мед, який здебільшого продавали не в магазинах, а в аптеках.

Як і конкуренти, завод Трахтерова зупинив роботу через “сухий закон” 1914 року. Однак після більшовицького перевороту 1917 року його націоналізували. У 1920-х роках підприємство орендувала Донецька Губернська Рада Народного Господарства. Згодом завод перейменували на “Пролетарій”, а пізніше — на “Артемівський пивний завод Доннархарчу”.

Історія цього підприємства закінчилася у листопаді 1941 року під час наступу гітлерівських військ. Завод був зруйнований. Старожили згадували курйозний випадок: коли бої вщухли, місцеві мешканці пішли на руїни збирати густу солодку патоку, яка використовувалася для пивоваріння. Одна з жінок обома ногами так загрузла в цій масі, що її ледве витягли.

Після деокупації міста радянська влада вирішила не відбудовувати пивзавод. Проте залишки виробничих будівель не розібрали. Вони простояли майже 80 років, поступово перетворюючись на сміттєзвалище в центрі міста.

Розвінчання міфу про “будинок Абрамовичів” та загадковий четвертий завод

З історією пивоваріння пов’язаний популярний міський міф. На південній стіні будівлі біля руїн пивзаводу Трахтерова довго виднівся рекламний напис “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. Через це багато місцевих жителів почали називати цю споруду “будинком Абрамовичів”, вважаючи, що вона належала цій родині. Насправді будівлю звели у 1912 році для банку “Товариства Взаємного Кредиту”. Сам же “Торговий Дім” Абрамовичів був не фізичним будинком, а назвою фірми чи підприємства.

Існував у Бахмуті й четвертий пивоварний завод, який належав компаньйонам Прусскому та Єфімову. Перша згадка про нього датується 1911 роком. Про загадкового Прусского інформації не залишилося, а от В. А. Єфімов був відомою людиною — він мав лавку на Торгівельній площі й займався виноторгівлею. Цей завод також став жертвою імператорського указу 1914 року, і до 1917 року значився у довідниках як “бездіяльний”.

Читайте також:

Людей живцем замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!