У Бахмутській, Часовоярській та Торецькій громадах весною 2026 року визначили уповноважених з питань безбар’єрності. Більшість населених пунктів цих громад є окуповані або перебуває в зоні активних бойових дій, а місцеві адміністрації працюють в екзилі.

Бахмут IN.UA з’ясував, навіщо громадам призначати відповідальних за безбар’єрність, які завдання перед ними стоять та як мешканці можуть до них звертатися. 

Хто відповідає за безбар’єрність у трьох громадах

29 травня Олександр Марченко, виконувач обов’язків начальника Бахмутської МВА підписав розпорядження про призначення уповноваженого з питань безбар’єрності, ним призначили Сергія Родіна. 

Ця новина викликала суперечливі коментарі, люди не зрозуміли, навіщо призначили таку посаду в окупованій громаді. 

Згідно з визначеними для цієї посади завданнями, Сергій Родін має координувати реалізацію державної політики у сфері створення безбар’єрного простору, формування та супровід планів заходів із виконання Національної стратегії створення безбар’єрного простору в Україні. Також до його функцій належить моніторинг доступності об’єктів та послуг у різних сферах та координація створення доступної інфраструктури, транспорту, публічних просторів і послуг.

Але не лише в Бахмуті, призначили цю посаду. У Часовоярській міській територіальній громаді уповноваженим з питань безбар’єрності також визначили заступника міського голови Євгенія Дмитрієва. Відповідне розпорядження начальник Часовоярської МВА підписав 4 червня 2026 року. У Торецькій міській військовій адміністрації уповноваженим з питань безбар’єрності 14 травня 2026 року призначили заступника начальника МВА Руслана Біленка. У Торецькій громаді робота за напрямком безбар’єрності була визначена ще раніше. Як повідомили у МВА, Руслан Біленко координував цей напрямок та керував виконанням завдань відповідальними особами згідно з розпорядженням начальника адміністрації від 23 жовтня 2025 року.

Призначення таких уповноважених відбувається в межах реалізації державної політики зі створення безбар’єрного простору. Але для громад, які не контролюють частину або всю територію, така робота має свою специфіку. Адже фізично облаштувати доступний простір на окупованій території або там, де тривають бойові дії, зараз неможливо. Водночас мешканці цих громад продовжують взаємодіяти з місцевою владою, отримувати інформацію та послуги, звертатися щодо документів і соціальних питань — часто вже перебуваючи в інших містах України або за кордоном. Саме тому виникає питання, що конкретно означає безбар’єрність для громади, яка працює в умовах окупації та евакуації, і що уповноважений може робити вже зараз. Про це Бахмут IN.UA поговорив із Мариною Сташиною-Неймет, експерткою з доступності ГО “Громадський холдинг” “ГРУПА ВПЛИВУ”, який входить до коаліції організацій, що з 2014 року опікуються захистом прав постраждалих унаслідок збройної агресії проти України.

Навіщо безбар’єрність громадам, які не контролюють свої території

На перший погляд може здаватися, що питання безбар’єрності для окупованих громад не є першочерговим. Адже якщо громада не контролює свою територію, місцева влада не може зараз облаштовувати там пандуси, змінювати громадський транспорт чи реконструювати будівлі. Проте, за словами Марини Сташиної-Неймет, робота уповноваженого з питань безбар’єрності не обмежується фізичним простором. Експертка наголошує, що громади мають думати про безбар’єрність уже зараз, оскільки ситуація може змінитися, а майбутню відбудову необхідно планувати заздалегідь. На її думку, важливо, щоб відновлення враховувало потреби різних груп мешканців, а не відбувалося за принципом відтворення того, що існувало до повномасштабної війни.

“Так, зараз території окуповані, через певний час ситуація може суттєво змінитися. І враховуючи це, для нас дуже важливо, щоб вже зараз громади розуміли, що відбудова, це не лише про якісь такі речі, які відбуватимуться в майбутньому, а це те, що потрібно робити вже зараз, пропрацьовувати навіть механізми, як буде відбуватися відбудова, яка буде враховувати потреби різних жителів громад”, — пояснює Марина Сташина-Неймет.

За її словами, безбар’єрність — це не лише про те, наскільки людина може фізично потрапити до певної будівлі. Йдеться також про те, чи може мешканець отримати необхідну інформацію, скористатися послугою, звернутися до влади та взяти участь у житті своєї громади незалежно від своїх потреб, стану здоров’я тощо або місця перебування.

Для громад, які працюють в евакуації, це означає, що значна частина роботи може відбуватися незалежно від того, де фізично перебуває людина. Наприклад, мешканець Бахмутської, Часовоярської чи Торецької громади може зараз жити в іншому регіоні України, але при цьому залишатися членом своєї громади та потребувати доступу до інформації, послуг і комунікації з місцевою владою. 

Саме тому, пояснює Марина Сташина-Неймет, уповноважений із безбар’єрності потрібен і тим громадам, які сьогодні не можуть працювати зі своїм фізичним простором.

“Для того, щоб ця комунікація була безбар’єрна, для того, щоб вона враховувала потреби та інтереси різних людей, так само потрібні уповноважені з безбар’єрності. Тому, якщо підсумовувати відповідь на це запитання, то це, в першу чергу, про доступність послуг, про доступність інформації і про можливості незалежно від місця перебування людини”, — зазначає вона.

Експертка додає, що така робота може впливати і на майбутнє громади. Якщо люди, які виїхали через війну, продовжують отримувати доступну інформацію, можуть користуватися послугами та підтримувати зв’язок із місцевою владою, це допомагає зберігати зв’язок між громадою та її мешканцями. Водночас безбар’єрність важлива не лише для тих, хто вже має інвалідність. Потреба у доступному середовищі може виникнути у людини через поранення, хворобу або вік. Крім того, доступність потрібна батькам із маленькими дітьми, вагітним жінкам, людям старшого віку та іншим групам населення.

“Ми не можемо знати, коли людина може отримати інвалідність. Це може бути внаслідок поранення, внаслідок хвороби. Це може бути людина, яка зараз є абсолютно здоровою, але через певний час може стати людиною з інвалідністю. Тому це важливо враховувати при плануванні, при відбудові, при розвитку громади”, — пояснює Марина Сташина-Неймет.

На її думку, саме тому уповноважений має бути не формальною посадою, а людиною, яка постійно збирає інформацію про потреби мешканців та допомагає враховувати їх у роботі громади.

“Уповноважений — це та людина, яка збирає всю необхідну інформацію, згуртовує навколо себе людей для того, щоб цей процес безбар’єрної відбудови справді враховував інтереси та потреби різних жителів громади”, — говорить експертка.

Таким чином, для громад, які нині працюють в евакуації, уповноважений із безбар’єрності може бути своєрідною ланкою між мешканцями, місцевою владою та майбутнім процесом відновлення. Його завдання — не чекати деокупації, а вже зараз збирати інформацію про потреби людей, працювати над доступністю послуг та комунікації, а також допомагати громаді готуватися до відбудови.

Що мають робити уповноважені з питань безбар’єрності вже зараз

Для громад, які працюють в евакуації або частина територій яких окупована, безбар’єрність не зводиться до облаштування пандусів чи доступності будівель. За словами Марини Сташиної-Неймет, громади все одно продовжують реалізовувати державну політику та можуть працювати над доступністю послуг, інформації й цифрових ресурсів.

“Безбар’єрність — це не лише про пандуси і ліфти, умовно кажучи. Безбар’єрність, це і про доступний цифровий простір, безбар’єрність — це і про доступний інформаційний простір, про освіту, про працевлаштування та ведення бізнесу, і це про участь у суспільному та політичному житті громади та країни в цілому. І для органів місцевого самоврядування координація питань безбар’єрності є виконанням державної політики незалежно від того, чи перебуває громада на підконтрольній Україні території, чи працює в евакуації”, — пояснює експертка.

Одним із напрямків, над яким громади можуть працювати вже зараз, є цифрова доступність. Наприклад, сайт громади може бути адаптований так, щоб ним могли самостійно користуватися люди з порушеннями зору, слуху, рухових функцій або когнітивними порушеннями.

Примітка. Звертаємо увагу, що ми не проводили оцінку відповідності Настановам з вебдоступності (WCAG), однак помітили, що деякі сайти мають додаткові налаштування для зручності користування

Примітка. Звертаємо увагу, що коректно буде вказати “Людям  з порушеннями зору”

“Якщо, наприклад, сайт є безбар’єрним, якщо послугу, яку надає саме громада, з якої людина евакуювалася, можна отримати онлайн, це вже один з прикладів того, що громади можуть зробити вже зараз, і дехто це успішно виконує”, — говорить Марина Сташина-Неймет.

Ще один напрямок — комунікація з мешканцями. Йдеться про те, щоб пояснювати законодавство, постанови та порядок дій зрозумілою мовою, а також враховувати різні потреби людей під час створення інформаційних матеріалів. Експертка наводить як приклад відеоматеріали із субтитрами або можливістю перекладу українською жестовою мовою. Такі рішення, за її словами, дають змогу враховувати потреби різних мешканців громади.

Окремо уповноважені можуть працювати зі збором інформації про потреби мешканців, які були змушені залишити свої домівки. Ці дані, за словами Марини Сташиної-Неймет, потрібні для подальшого планування та адвокації інтересів громади перед державою і донорами.

“Збір інформації про потреби жителів громади, які змушені були залишити свої домівки, це теж та частина роботи, яку потрібно робити вже зараз. Тому що це і про планування подальших кроків, це і про розуміння, які питання потрібно адвокатувати перед державною владою і перед донорами”, — зазначає вона.

За словами експертки, ще одним напрямком може бути взаємодія з громадським сектором. Громадські організації, які працюють із ВПО, людьми з інвалідністю чи молоддю, можуть допомагати громадам краще розуміти потреби мешканців.

Водночас, за її словами, для людей, які були змушені виїхати, важливо створювати умови, за яких вони зможуть залишатися у своїй громаді навіть після евакуації, а не будуть змушені переїжджати ще раз через те, що їхні потреби не закриваються.

“Це також про ті моменти, що потрібно робити вже зараз для того, щоб ці жителі громади, які евакуювалися, не змушені були ще далі кудись переїздити, тому що вони не можуть себе забезпечити, мають якісь потреби, які не закриває ані сама громада, ані приймаюча громада”, — сказала експертка.

Що передбачили для уповноважених у трьох громадах

Як ми зазначали раніше, у Бахмутській громаді уповноваженим з питань безбар’єрності призначили заступника міського голови Сергія Родіна. Серед його завдань — координація реалізації державної політики у сфері безбар’єрності, формування та супровід планів заходів із виконання Національної стратегії, моніторинг доступності об’єктів і послуг у фізичній, інформаційній та цифровій сферах, а також координація створення доступної інфраструктури, транспорту, публічних просторів та послуг.

У Часовоярській громаді уповноваженим визначили заступника міського голови Євгенія Дмитрієва. Його завдання включають координацію державної політики у сфері безбар’єрності, міжвідомчу взаємодію, інтеграцію принципів безбар’єрності у місцеві програми розвитку, моніторинг доступності об’єктів і послуг, забезпечення доступності інформації та комунікації, сприяння цифровій доступності, залучення громадськості та вразливих груп, а також збір даних про стан безбар’єрності та потреби громади.

У Торецькій громаді напрямок безбар’єрності координує заступник начальника МВА Руслан Біленко. В адміністрації повідомили, що робота за цим напрямком була активізована, а сам Біленко координує роботу та керує виконанням завдань відповідальними особами відповідно до розпорядження начальника МВА від 23 жовтня 2025 року. 

Водночас у Часовоярській громаді повідомили, що після визначення відповідальної особи основні зусилля адміністрації були зосереджені на першочергових завданнях, пов’язаних із функціонуванням громади в умовах воєнного стану. Через активні бойові дії, тимчасову окупацію та руйнування значної частини соціальної та житлової інфраструктури реалізація заходів у сфері безбар’єрності наразі ускладнена.

Як мешканці можуть звернутися

У Часовоярській громаді звернення з питань, що належать до компетенції відповідальної особи, можна подавати у порядку, визначеному Законом України “Про звернення громадян”, — письмово на адресу Часовоярської міської військової адміністрації або в електронній формі. Електронна адреса, зазначена в офіційній відповіді адміністрації: [email protected].

У Торецькій громаді пропозиції, заяви, клопотання та скарги можна подавати на гарячу лінію відділу організаційної роботи, діловодства, контролю та з питань звернень громадян за номером 066-952-63-60 з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 17:00. Також звернення приймають на електронні адреси [email protected] та [email protected].

Бахмутська громада. Мешканці можуть звертатися до уповноваженого з питань безбар’єрності Сергія Родіна з питаннями, що стосуються забезпечення безбар’єрності — фізичної, інформаційної, цифрової та економічної. Звернення можна подати в електронній формі на офіційну електронну пошту Бахмутської міської військової адміністрації: [email protected] 

Водночас Марина Сташина-Неймет окремо говорить про важливість різних каналів комунікації, та використання різних форматів подачі інформації (текст, інфографіки, відео з субтитрами та перекладом на українську жестову мову, аудіоопис того, що відбувається на відео, тощо) — електронної пошти, соціальних мереж та інших способів зв’язку, які дозволяють мешканцям отримувати відповіді й передавати документи дистанційно.

Безбар’єрність має бути частиною майбутньої відбудови

Окремо експертка говорить про роль уповноважених у майбутньому відновленні окупованих громад. За її словами, якщо громада вже починає планувати відновлення, уповноважені з питань безбар’єрності мають бути залучені до цього процесу на різних етапах — від визначення першочергових завдань до розробки планів їх реалізації та пошуку фінансування.

“Якщо громада вже планує певні кроки для відновлення, перші кроки, більш глобальні, стратегічні, уповноважені з питань безбар’єрності, якраз мають бути включені в цей процес планування. На всіх етапах, від того, що думають над тими питаннями, які є першочерговими, до того, що вже розробляють план, як їх впроваджувати в життя” — сказала Марина Сташина-Неймет.

Серед майбутніх завдань вона називає також контроль за дотриманням вимог доступності під час реконструкції та проведення аудитів доступності в місцях, де зараз проживають евакуйовані мешканці. Окремо експертка наголошує на необхідності моніторити потреби людей з інвалідністю та їхніх родин. Таким чином, для Бахмутської, Часовоярської та Торецької громад робота уповноважених з питань безбар’єрності може відбуватися вже зараз — через доступність інформації та цифрових послуг, комунікацію з мешканцями, збір даних про їхні потреби та взаємодію з громадським сектором. Водночас у перспективі цей напрямок має стати частиною планування відновлення, щоб майбутня реконструкція враховувала потреби різних мешканців громад. І наостанок важливо додати, що уповноважені можуть працювати з фізичною доступністю не лише після деокупації, адже це спрогнозувати важко, а вже під час проєктів будівництва житла для ВПО зі своїх громад в інших містах та громадах. Саме ці люди мають опікуватися доступністю.

Дитина не обирає, де народитися. Але тисячі українських дітей, які з’явилися на світ під окупацією, зіткнулися з ще більшими проблемами: держава, громадянами якої вони є за законом, офіційно не може підтвердити сам факт їхнього народження. Свідоцтво з “днр” чи з окупованого Криму для України є просто клаптиком паперу, і єдиний шлях перетворити його на справжній документ — це суд, який може тривати роками. Так само й дорослі, які виїхали з тимчасово окупованих територій, можуть застрягнути за кордоном без жодного документа: посольство не має права видати паспорт, а без паспорта неможливо навіть підтвердити, що ти — це саме ти. 

Про це замкнене коло, про те, чому російський паспорт сам по собі не позбавляє українського громадянства, і які документи з окупації суд все ж бере до уваги — ми поговорили з адвокаткою Тетяною Ольховіковою, яка вже кілька років допомагає людям з ТОТ відновлювати українські документи. 

Виїзд з ТОТ

З якими проблемами з українськими документами найчастіше стикаються люди, які виїхали з ТОТ? І чи відрізняється ситуація для тих, хто застав окупацію ще неповнолітнім?

Тетяна Ольховікова пояснює, що найскладніше — це випадок, коли людина застала окупацію ще дитиною: тоді часто немає жодного офіційного підтвердження її особи, і доводиться відновлювати всю документальну історію з нуля. Якщо ж говорити про дорослих людей, то вони найчастіше зіштовхуються з відсутністю паспорта чи свідоцтва про народження, розбіжностями у написанні імен та прізвищ і втратою документів на майно. 

“Найчастіше люди стикаються з наступними проблемами: відсутність паспорта, відсутність свідоцтва про народження, відсутність даних у державних реєстрах. Можуть бути розбіжності в написанні прізвищ і імен, якщо це були  старі акти або якщо документів немає в базі. Втрата документів на майно. Або пропущення певних строків, які були встановлені законом, — і на реалізацію певних прав це вже часто відбивається саме в питаннях спадку майна. Потім це треба доводити в суді, а в нас, на жаль, така судова практика, яка каже, що перебування в окупації не є поважною причиною для пропуску строку, наприклад, для прийняття спадщини”, — пояснює адвокатка.

Що відбувається з документами людини, яка під час окупації була змушена отримати російський паспорт? Чи може це стати підставою для відмови у підтвердженні українського громадянства?

Ольховікова одразу знімає найпоширеніший страх: отримання паспорта РФ під тиском обставин само по собі не тягне за собою втрату українського громадянства. Люди отримували ці документи не з ідеологічних причин, а щоб зберегти майно, мати змогу пересуватися чи отримати доступ до базових послуг — і це, за її словами, суд бере до уваги.

“Сам факт отримання російського паспорта, якщо це було вчинено з гуманітарних причин, не означає автоматичну втрату українського громадянства. Люди були вимушені отримувати ці документи для того, щоб, наприклад, зберегти своє майно, мати можливість пересуватися або мати доступ до базових послуг. Тому не треба боятися надавати документи, які ви отримали в окупації — наприклад, це може бути свідоцтво про смерть чи свідоцтво про народження. Не треба боятися надавати їх українському державному органу, тому що навіть у судовій справі ми використовуємо ці документи як джерело доказів”, — каже фахівчиня.

Юридично це працює через принцип міжнародного права, який адвокатка називає ‘намібійський виняток” . Він дозволяє брати з окупаційного документа фактичну інформацію (дату й місце народження, дані про батьків), не визнаючи легітимності самого органу, який його видав.

Примітка. “Namibia exception” — це принцип міжнародного права, згідно з яким документи, видані окупаційною владою, повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Розгляд судами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади.

“Намібійські винятки” вперше були сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН, зокрема в його Консультативному висновку від 21 червня 1971 року (Namibia case). Міжнародний суд ООН у документі “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

“Це такий принцип міжнародного права, згідно з яким документ, виданий окупаційною владою, не може братися судом до уваги і визнаватися, якщо його повне ігнорування призводить до серйозного порушення прав людини. Наприклад, якщо ми говоримо про факти народження або смерті, ми не можемо просто відмовлятися брати до уваги документи тільки тому, що вони видані в умовах окупації. Ми маємо взяти з нього інформацію, яка може бути джерелом додаткових відомостей, щоб встановити певний факт. Однак на практиці, на жаль, я знаю з власного досвіду роботи з клієнтами, що працівники державних органів інколи дають неприйнятні коментарі щодо таких документів або можуть надати недостовірну інформацію”, – коментує Тетяна Ольховікова.

Сама адвокатка зіткнулася з цим особисто: у відділі ДРАЦС їй надали недостовірну інформацію про порядок реєстрації смерті на окупованій території.

“Мені особисто в органі ДРАЦС надавали недостовірну інформацію про строки та порядок здійснення державної реєстрації смерті на окупованій території. Звичайно, я оскаржила це керівнику і отримала того ж дня результат. Тому я рекомендую не мовчати, відстоювати свої права і не боятися посилатися на документи, які ви отримали в окупації, показувати їх і наполягати на тому, щоб ваші права були реалізовані”.

Як людині довести своє українське громадянство та особу, якщо частину документів вона отримала на ТОТ або втратила під час окупації? Який алгоритм діє станом на 2026 рік?

За словами Ольховікової, все залежить від того, чи документувалася людина ще до окупації, тобто чи є про неї інформація в державних реєстрах.

“Головне питання тут — чи документувалася людина, коли вона ще не мала українського паспорта, і, відповідно, чи є інформація про неї в державних реєстрах. Якщо у людини вже був український паспорт, тоді вона звертається до державної міграційної служби, і там проводять ідентифікацію. Перевіряють дані про особу в державних реєстрах, встановлюють інформацію про цю особу і документують її, видаючи новий паспорт або продовжуючи документи, які потрібні”, — пояснює пані Тетяна.

Значно складніше тим, хто на момент окупації взагалі не встиг отримати паспорт — наприклад, дітям з окупованих у 2014 році областей, чиї дані просто не встигли зафіксувати в тодішніх, ще нечисленних, реєстрах. У такому випадку єдиний шлях — це встановлення особи через суд.

“У цьому випадку державна міграційна служба не може вас ідентифікувати, і буде використовуватися процедура встановлення особи через суд. Це відбувається шляхом опитування свідків — родичів, близьких осіб, які можуть підтвердити, що це саме ви. Також це відбувається шляхом відеоідентифікації, тобто через відео зв’язуються з цими близькими особами, і вони підтверджують вашу особу. Це не проста перевірка, що ви — це ви: державний орган має встановити, що ви дійсно маєте це ім’я, це прізвище, цю дату народження, і ця процедура займає не тиждень, а місяці”, — каже Тетяна Ольховікова.

На запитання, з чим людина живе весь цей час, якщо вона неповнолітня і опинилась в Україні без жодного документа, адвокатка відповідає прямо:

“Вона взагалі не має нічого. Просто має свідоцтво про народження, якщо воно є — і все. Я знаю, що деякі громади можуть надавати підтримку особам, які проходять цю процедуру: додатково надавати місце для проживання, гуманітарну підтримку. Але документи просто перебувають на розгляді, і людина чекає на їх отримання”.

Чи достатньо нинішніх юридичних механізмів для дітей, які пережили окупацію? Де найбільший законодавчий прогал?

Найгостріша проблема, за словами спікерки, виникає у тих, хто виїхав з окупованих територій одразу до сусідніх країн — Литви, Латвії, Польщі — маючи на руках лише свідоцтво про народження, без жодного паспортного документа. На початку повномасштабної війни ці країни приймали людей і без паспорта, але тепер ці ж люди не можуть ні виїхати з країни перебування, ні оформитися в Україні.

“Посольства, які захищають інтереси та права громадян за кордоном, не мають повноважень видавати українські паспорти. Посольство може видати лише посвідчення особи на повернення в Україну. І тут виникає проблема: для видачі посвідчення на повернення посольство також має підтвердити, що ви — це дійсно ви, а альтернативи цьому немає. І тут замикається коло: ви приходите, просите посвідчення, щоб отримати паспорт, а вам кажуть — а де ваш паспорт? І єдиний шлях, який залишається, — це звернення до суду для того, аби вашу особу встановили”, — пояснює адвокатка.

За її словами, державна міграційна служба часто формально підходить до таких справ і не враховує реальну ситуацію людей за кордоном. Серед її кейсів — діти, які були народжені під окупацією: виросли, виїхали за кордон лише зі свідоцтвом про народження і роками не могли ініціювати жодну процедуру, бо не мали паспорта.

“Державна міграційна служба, на мою думку, не завжди розуміє реальність. Вони не враховують, як людина має пересуватися без паспорта, куди вона може звернутися, тому що вона фактично залишається заблокованою в тій країні, де перебуває. Я розумію, що ці процедури створювалися до війни, коли така масова ситуація, як зараз, просто не передбачалась — але кількість громадян без жодного паспортного документа за кордоном сьогодні дуже велика, і у світі є країни, посольства яких мають повноваження приймати заяви на видачу внутрішніх паспортів. Чому в нас, попри війну і масштаб проблеми, посольства й досі не мають таких повноважень, я пояснити не можу”, — ділиться у розмові спікерка.

Окремо адвокатка наводить приклад, коли реєстрація народження дитини під окупацією можлива тільки через суд — бо жоден адміністративний орган України не має права визнати документ окупаційної влади про народження.

“Взагалі ніхто не може зареєструвати факт народження в окупації, окрім як на підставі рішення суду, бо в Україні немає жодного документа, який офіційно підтверджує таке народження. Тому ми йдемо в суд і кажемо: дивіться, ось у нас є документ з окупації, ось у нас є свідки, ось у нас є фотографії, — і надаємо все це, щоб суд ухвалив рішення. У моїй практиці такий кейс був успішним, і дитині вдалося отримати українське свідоцтво про народження, хоча сам процес зайняв не один рік”, — ділиться кейсом фахівчиня.

З якими проблемами люди, які виїхали з Донеччини/Луганщини ще у 2014–2015 роках, звертаються найчастіше?

За спостереженнями пані Тетяни, у цієї категорії людей найпоширеніші проблеми — це ідентифікація особи, підтвердження свідоцтв про народження або смерть та відновлення інших актів цивільного стану.

“Найчастіше це паспорти, ідентифікація особи, свідоцтва про народження, про смерть та інші документи цивільного стану, які можна відновити. Паспорти можуть бути невидимими, бо реєстраційні заклади, які діяли до 2014 року, не були перенесені в цифровий архів, і це знову потрібно підтверджувати через суд. Також дуже поширене питання — це продовження й отримання статусу ВПО, підтвердження вашої попередньої реєстрації. Це стосується насамперед Донецького й Луганського напрямків, де, знову ж таки, не збереглися попередні дані”, — пояснює пані Тетяна.

Ще одна масштабна категорія справ — втрата документів на майно, особливо у зруйнованих містах, коли реєстр не містить даних про право власності.

“Такі документи можуть бути пошкодженими, старими, такими, які не перенесені в реєстр, і, відповідно, відновити їх складно. Це дуже актуально, наприклад, для міст, які були зруйновані — люди отримують компенсації за зруйноване майно, і щоб отримати компенсацію, треба довести, що ви є власником. А якщо це не зареєстровано в реєстрі, доводиться звертатися до суду, щоб підтвердити цей факт”.

Скільки часу зараз займає встановлення факту належності особи чи права власності через суд?

Тут адвокатка відверта — швидких рішень чекати не варто. Суди перевантажені, відчувають кадровий дефіцит і не завжди витримують навіть ті процесуальні строки, які прописані законом. Орієнтуватися можна на строк від 6 місяців, і це буде позитивним сценарієм.

“Я б орієнтувалася на те, що судовий процес може тривати доволі довго — суди перевантажені, є кадровий дефіцит, справи розглядаються не швидко. Навіть попри те, що для деяких категорій встановлені законні строки, на практиці вони не завжди витримуються. Я б не очікувала тут якогось швидкого позитивного сценарію”, — пояснює вона.

Що людина може зробити вже зараз, якщо державний орган відмовляється видати або відновити українські документи? Коли справді потрібен адвокат?

Головна порада Тетяни Ольховікової — фіксувати абсолютно все: усі звернення, номери реєстрації заяв, дати й формулювання відмов:

“Якщо вам щось не надається і ви не розумієте, як отримати потрібну послугу, ви можете звернутися з адвокатом до керівника цього органу. Можна подавати письмові звернення, фіксувати, з якими питаннями ви зверталися, які підтвердження надавали, який номер реєстрації вашої заяви. Усе це потрібно фіксувати, щоб мати докази, якщо доведеться звертатися до суду. Тому я рекомендую все записувати”.

За її словами, навіть формальна відмова державного органу — це не кінець процесу, а лише привід іти далі, у суд.

“Не варто сприймати відмову як остаточне рішення — це не так. Її можна оскаржити або встановити необхідний факт через суд. Це все вирішується, але треба підготуватися і підсумувати всі свої звернення заздалегідь. Коли справа доходить до суду, саме зафіксовані звернення й відмови стають головними доказами того, що людина намагалася отримати послугу законним шляхом”.

Що, на вашу думку, держава повинна змінити в законодавстві, щоб люди могли швидше відновлювати документи та підтверджувати громадянство?

Насамкінець Тетяна Ольховікова виділяє кілька найбільш нагальних, на її погляд, змін — і в центрі уваги знову опиняються діти без паспортів.

“Я б виділила декілька найбільш нагальних речей. Перше — це спрощення підтвердження громадянства України та отримання документів на особу для дітей: якщо людина не має паспорта, вона не може почати жодну іншу процедуру, і весь процес просто зупиняється на самому початку. Друге — я думаю, що варто створити спеціалізовані підрозділи державних органів, які працювали б саме з громадянами з тимчасово окупованих територій. Головне, щоб не було упередженого ставлення до таких людей — жодного страху чи підозри щодо цих документів. Люди просто мають змогу підтвердити свою особу й іти далі”.

Окремо адвокатка наголошує на потребі уніфікованого підходу до документів, виданих в окупації, — щоб кожен орган не трактував їх по-своєму.

“Я б ще додала, що потрібен більш зрозумілий і системний підхід до роботи з документами, які люди отримали в окупації. Ми вже говорили про те, що ці документи автоматично не визнаються, але з них має братися важлива інформація — і тут потрібен чіткий, єдиний підхід”, — резюмує наша спікерка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У дитячій версії застосунку Monobank з’явилася нова кнопка “Попросити гроші у батьків”. За її допомогою дитина може сформувати запит на певну суму, а батьки — погодити його або відхилити.

Про нову функцію повідомив співзасновник Monobank Олег Гороховський.

Як працює нова функція Monobank

Для надсилання запиту дитині потрібно натиснути кнопку “Попросити гроші у батьків”, після чого вказати необхідну суму. До запиту також можна додати коментар. Після надсилання батьки отримують сповіщення. Вони можуть вирішити, чи переказувати зазначену суму, або відхилити запит.

За словами Гороховського, на прийняття рішення у батьків є 24 години. Для нової функції також встановили обмеження. Дитина може надіслати до п’яти запитів на гроші протягом одного дня.

До теми:

Скільки коштує зібратися до школи у 2026 році: редакція проаналізувала ціни

Як дізнатися IBAN рахунку в мобільних застосунках Приватбанку, Монобанку та Ощадбанку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!