Владислав Ставицький — 11-річний бахмутянин, який професійно займається сумо. На секцію з сумо в рідному Бахмуті його привела мама. Тоді хлопчику було лише 3 роки, але вже змалку він показував значні успіхи в цьому виді єдиноборств. У 2026 році Владислав взяв участь у престижному турнірі HAKUHO CUP у Токіо, куди з’їхались представники 19 країн.

Про захоплення сумо, участь у HAKUHO CUP і плани на майбутнє Владислав розповів редакції Бахмут IN.UA.

Як почав займатися сумо

Владислав Ставицький народився в Бахмуті. Сюди після початку війни на сході переїхали його батьки.

Змалечку Владислав був активною дитиною, тому батьки вирішили долучити його до занять спортом. Вибір впав на сумо, але це сталося випадково.

“Владислав був активним, рухливими, і в мене виникла думка спробувати віддати його на заняття у спортивну секцію. Але його ніхто не хотів брати, бо йому було лише 3 роки. Потім ми звернулись у спорткомплекс “Металург”, де нам дали контакт Ольги Миколаївни — тренерки, яка навчала дітей сумо. Ми з нею зв’язалися, вона каже: “Приводьте дитину, але ж він ще такий маленький, у нас займаються діти з 5 років”, а я у відповідь сказала, що якщо вона візьме Владислава, то точно не пожалкує. Так і сталося, його взяли в секцію, і дійсно він займався на рівні з п’ятирічними дітьми. Так з трьохрічного віку він і займається в Ольги Миколаївни”, — розповіла мама хлопчика Ельвіра Ставицька.

Хлопчик регулярно займався, брав участь у різних змаганнях і мав успіхи. Однак після початку повномасштабної війни спорт довелось поставити на паузу. Родина переїхала до Дніпропетровщини, а відділення з сумо Бахмутської ДЮСШ — до Києва. Через це на новому місці Владислав не мав змоги тренуватися. Так минуло два роки, поки родина не вирішила переїхати на Київщину.

“Ми планували переїжджати з місця, де жили після переїзда з Бахмута, і в нас було безліч варіантів, куди їхати. Владислав дуже хотів відновити тренування з сумо, він сумував за своїми тренерами, тому ми вирішили переїхати в Білу Церкву, щоб бути ближче до Києва”, — каже мама хлопчика.

Після переїзду Владислав відновив заняття з сумо. Переважно він тренується в Білій Церкві, а в Київ їздить на заняття зі своєю бахмутською тренеркою перед змаганнями.

Участь у HAKUHO CUP 2026

HAKUHO CUP (Кубок Хакухо) — це щорічний турнір з сумо серед учнів початкових та середніх шкіл, що проводиться в Японії. Він є одним із найпрестижніших юнацьких змагань з сумо.

Взяти участь у цьому турнірі можна лише за спеціальним запрошенням. Представники Японії дають запрошення федераціям сумо, які, своєю чергою, проводять відбори серед спортсменів. 19 грудня 2025 року в Україні відбувся відбірковий турнір, де Владислав Ставицький став одним з п’яти найкращих борців. Переможці цього турніру представили Україну на HAKUHO CUP. Загалом ці змагання об’єднали представників 19 країн.

Участь у Кубку Хакухо передбачала не лише самі змагання, а й тренувальні збори, під час яких діти брали участь у різних заходах. Для них проводили екскурсії і поїздки в культурні центри, де юні спортсмени знайомились з культурою Японії, самураїв і сумо.

Владислав Ставицький каже, що ця поїздка була для нього дуже цінною, адже у свій вільний час він цікавиться культурою цієї країни.

“Мені дуже сподобалась Японія. Саме тренувальні збори запам’ятались найбільше, бо я отримав багато класних емоцій. Там дуже гарна природа: мені сподобались гори, прогулянки біля океану, а ще ми збирали апельсини і мандарини на плантації. Також мене дуже вразили японські домівки і транспорт — все дуже відрізняється від України”, — розповідає хлопчик.

Окрім поїздок і екскурсій, діти також могли поспілкуватися зі своєїми однолітками з Японії. За словами Владислава, він зміг налагодити контакт з ними, і навіть зараз продовжує спілкуватися з новими знайомими в соцмережах. А тренування з представниками Японії дали хлопчику новий досвід у єдиноборствах.

“У нас був тренувальний збір, де я викладався на усі 100%. Коли ми приходили з тренувань, то я сам допрацьовував якісь прийоми, дивився відео. Коли займався з японськими дітьми, то спостерігав, як вони борються, і це мені дуже допомогло. Я побачив, що в них відрізняється техніка боротьби, вони більше працюють на виштовхуваннях, а в Україні більше на бросках. Це мені показало приклади, як краще боротися з японцями. Загалом це був дуже класний досвід. Я спілкувався з японцями через перекладача, а зараз з деякими ми продовжуємо спілкуватися в Instagram, це таке дружнє спілкування”, — каже юний борець.

Владислав Ставицький виступав у абсолютній категорії, спортсмени на змаганнях були розділені лише за віком. Загалом бахмутянин мав сім сутичок — чотири командних і три у своїй віковій категорії. З цих семи сутичок Владислав виграв п’ять. Йому не вистачило лише однієї переможної ситучки у своїй категорії, щоб вийти в півфінал.

Владислав Ставицький каже, що продовжуватиме займатися сумо, оскільки ці єдиноборства і культура Японії дуже захоплюють його. Він навіть будує плани про професійну кар’єру і мріє стати йокадзуна — це найвищий титул і звання борця сумо.

“Сумо мені дуже подобається тим, що тут немає нічиєї, в кожній сутичці є переможець і той, хто програв. Також мені подобається, що цей вид спорту дуже швидкий, не як, наприклад, у боксі, де є багато раундів. У майбутньому я хочу поїхати до Японії, стати професійним сумоїстом, стати йокадзуна і виграти Кубок імператора. Щоб здійснити цю мрію, я багато тренуюся аж до сьомого поту. Звісно у мене є і підтримка. Це мої батьки, моя сім’я”, — розповідає Владислав Ставицький.

Читайте також:

• Владислав Гераскевич: що відомо про кейс українського спортсмена, якого дискваліфікували з Олімпійських ігор
• Бахмутянка здобула перемогу на турнірі у стрибках у висоту
• Кому з бахмутських спортсменів виплачуватимуть грошові винагороди від міськради

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!