Важливо

2014-й – 2022 – 2025. Як змінилося ставлення мешканців Донеччини до життя в окупації. Думки трьох людей

Семаковська Тетяна 14:15, 21 Жовтня 2025
Життя в окупації / ілюстрація Бахмут IN.UA

Ті, хто зі Сходу, напевно пам’ятають свої відчуття, коли побачили перші російські триколори на державних установах свого міста. Здивування, роздратування, голосні думки, що все навколо – не по-справжньому. Але потім все так закрутилося. Псевдореферендуми, російські посіпаки, які захопили владу, деградація всього живого та прогресивного, що залишалося на окупованих територіях.

2022-й рік “легалізував” присутність РФ в тому сенсі, що вона більше не маскувалася під “місцевих трактористів”. Разом із цим змінилися підходи до фінансування окупованих територій, вимоги до окупаційного законодавства та документів.

РФ вводить все нові та нові правила перебування українців на ТОТ, вигадує “закони”, які позбавляють багатьох людей їхнього майна.

Та чи впливає все це на ставлення людей до окупаційної влади?

Ми розкажемо вам зараз три історії з Донеччини про те, яким виглядає для людей зараз життя в окупації. В інтересах безпеки не називаємо справжніх імен. Думки людей записали редакції Бахмут.IN.UA, 0629.com.ua та Новини Донбасу.

Лідія, Маріуполь

Лідія / фото згенероване ШІ

В Маріуполі зараз живе смуток. Ви можете відчути його, як тільки вийдете на вулицю. Люди ходять і не дивляться один на одного, похмурі, сумні. Цей загальний настрій неможливо не відчути.

Місто вже не схоже на такі руїни, як було у 2022-му. О, тоді це був такий жах, таке що… Мені важко слова навіть підібрати. І цей трупний сморід. 

Зараз, звичайно, нічого такого вже немає. Правда, приватний сектор стоїть у руїнах, і буде стояти, я так розумію, бо ніхто не дає гроші на його відновлення. Хто має сили та можливості щось самостійно ремонтувати — ну то робить. Але у більшості таких грошей немає — будинки відбудовувати з нуля. Тому руїни. А ще — всередині випалені будинки стоять на проспектах. Таких дуже багато.

Хоча в цілому виглядає все набагато краще. Але настрій у людей, навпаки, став гіршим. Особливо у тих, хто зіштовхнувся з російською чиновницькою машиною. Люди не можуть довести, що вони – це насправді вони, що вони народилися і жили у Маріуполі, що мали власність на квартиру, що їхній родич (брат, дядя, двоюрідна сестра) — є дійсно їхнім родичем. Куди не сунься –  посилають в суд. А там – мрак, черги, і все дорого. 

І від того, що за три роки так і не вдалося відновити справедливість хоча б у якихось питаннях, виникає розчарування і злість.

А ще масово вигадалу таку штуку, типу Маріуполь поки що не росія, мовляв, росія сюди ще не зайшла, а діють тут закони “днр”. Так виправдовують весь той хаос в їхньому житті, який додався.

Насправді всі останні три роки рф перекроює закони так званої “днр” під російські вимоги. Просто люди не хочуть вірити в те, що їхня “прекрасная росія”, до якої вони так прагнули, виявилася такою несправедливою у багатьох питаннях.

Але багато хто всім задоволений. Багато кому все подобається, росія подобається. Особливо — пенсіонерам добре живеться. Їх всіх купили тут високими пенсіями. Звісно, ціни виросли, інфляція велика, але все одно: на російську пенсію в окупації пенсіонер прожити може, а на українську пенсію в Україні — не може. Ось і вся різниця.

Молоді в Маріуполі небагато. Хто б там що не казав — я вас запевняю: мало молодих на вулицях. Достатньо просто вийти ввечері на двір і подивитися. Там порожнеча, нікого немає, хоча і комендантської години не було останніми місяцями. Зараз молодь можна побачити лише на заходах “Юнармії”.

Мене особисто охоплює безвихідь. Ось такий сумний стан. Якщо раніше я сподівалася на деокупацію, то зараз бачу, що росія тут укрепилась назавжди. Виїхати з міста я не можу через родинні обставини, залишаюся тут. І перспектив для себе ніяких не бачу. Ось із таким настроєм я живу.

Пробувала піти працювати поваром. Але тут така корупція, так крадуть, що я була в шоці. Я не хочу в цьому брати участь. Звільнилася. Роботи для жінок тут взагалі немає – або магазин, або манікюр з педікюром. 

Загалом, тут тільки пенсіонерам і добре, хоча коли вони починають хворіти… З медициною як було погано, так і є погано. Лікарів не вистачає. 

З їжею тут погано. Точніше, продуктів у магазинах повно, що хочеш — все є. Проблема полягає в тому, що вони всі — несмачні. Отак схочеш шоколадку, купиш “Альонку”, а потім будеш три години плюватися.

Загалом, якщо ви питаєте про ставлення людей. Мені нічого не подобається — ні зараз, ні раніше. Але таких, як я, мені здається, небагато. В основному люди призвичаїлися. А що робити? Жити якось треба.

В’ячеслав, Донецьк

В’ячеслав / фото згенероване ШІ

В’ячеслав виїхав з окупованого Донецька у серпні 2025 року. Хлопець народився і виріс у цьому місті, став свідком окупації з 2014 року та прожив під її впливом понад десять років. 

Ставлення мешканців до життя в окупації за ці роки значно змінилося. У 2014 році більшість людей перебували у стані невизначеності: вони не розуміли, що відбувається і чому, відчували постійний тиск і страх. Ті, хто намагався зберегти українську ідентичність, часто піддавалися переслідуванням, а нейтральні чи проросійські налаштовані громадяни отримували певні привілеї. Люди намагалися виживати, не маючи чіткої картини майбутнього.”, — вказує В’ячеслав.

До 2025 року ситуація змінилася. Жителі адаптувалися, якщо так можна сказати, до умов окупації, але їхнє життя стало більш контрольованим: російська пропаганда активно формує світогляд, особливо у молодого покоління, а старші, які пам’ятають Україну та життя при ній, змушені виїжджати. Люди вже більш критично оцінюють реалії життя на ТОТ, вони знають про проблеми з продуктами, обмежені можливості для розвитку та низьку народжуваність. Багато хто приймає рішення залишитися або виїхати, виходячи із власних цінностей і прагматичних міркувань”. 

За словами В’ячеслава, серйозні проблеми виникають зараз із харчами. Основна частина товарів низької якості: або завезена з Росії, часто з віддалених регіонів (Самара, Єкатеринбург), або місцевого виробництва, але через дефіцит води та ресурсів продукти сильно поступаються за якістю. Наприклад, хліб коштує на 20% дорожче, ніж на підконтрольній Україні території, але за якістю значно гірший. Проте мешканцям через пропаганду насаджують думку, що ціни дорогі всюди, а кращого життя, ніж у Донецьку, немає.

Водночас можна знайти імпортні товари, з Франції, Італії, Грузії, Казахстану чи навіть з Китаю — але лише для тих, хто має достатньо коштів. Білоруські продукти також є і вони іноді кращі за місцеві чи російські. “Пропагандистські товари” з інших окупованих територій, наприклад з Херсона, у Донецьку не дуже популярні; місцеві надають перевагу більш звичним продуктам, таким як Coca-Cola, Fanta або Sprite.

Особливо помітно вплив окупації на молоде покоління. Діти та підлітки, які народилися вже після 2014 року, інтегруються у російську культурну середу: слухають російську музику, дивляться російські фільми, навчаються російській мові і фактично будують своє життя у “російських” реаліях. Старше покоління, яке пам’ятає Україну, або те, яке виховує дітей, намагаючись привити їм “українськість”, намагаються зберегти критичну позицію та часто виїжджають за межі окупації.

Демографічна ситуація у Донецьку також складна. Близько 60–65% населення — люди старшого віку, 60+. Народжуваність значно знизилася: якщо у 2012–2013 роках щотижня народжувалося 150–200 дітей, то зараз лише 20–30. Через це влада “ДНР” активно завозить мігрантів та громадян Росії, щоб підтримати чисельність населення та створити стабільний прошарок жителів. Також завозять людей із Середньої Азії та Кавказу, що призводить до появи нових мов у побуті та ускладнює комунікацію.

Що стосується будівництва, до 2022 року практично нічого нового не споруджувалося. Росіяни застосовують специфічний підхід до відбудови: покращують об’єкти, які не потребують великих ресурсів. Наприклад, можуть облаштувати невеличкий дитячий майданчик у сквері та активно просувати його у пропагандистських медіа, створюючи враження масштабної діяльності. Такий підхід дозволяє демонструвати “успіхи” при мінімальних витратах і створює певну видимість змін для населення.

Олена, Донецьк

Олена / фото згенероване ШІ

Донеччани так і не стали “жити як в росії”. Дійсно, за кілька останніх років ситуація в окупації змінилася. У Донецьку, як і в інших окупованих містах регіону, окупованих ще в 2014 році, з’явилося більше російських, білоруських та китайських товарів. Тепер у цих містах, особливо в Маріуполі та Донецьку, живе все більше росіян — вони переїжджають або приїжджають на час з віддалених регіонів росії — жити та працювати.

Як довго росіяни будуть тут жити, покаже результат війни. А поки війна триває, московське керівництво докладає всіх зусиль, щоб ці території “обрусилися”. Сюди завозять людей з усієї росії. Прапори цієї країни тепер на кожному кроці — щоб місцеве населення ні на мить не забувало, що “росія тут назавжди”, — іронізує Олена, посилаючись на слоган, який розмістили на банерах у 2022 році.

На фоні активної роботи з відновлення “середньоросійського рівня” в окупованих територіях, влітку володимир путін поставив задачу вивести Донбас, Запоріжжя та Херсонщину на новий економічний рівень. Але поки що жителі Донецька живуть в умовах постійного дефіциту: води, якісних продуктів, стабільної медицини та надійних послуг. Ціни на продукти та послуги зростають, зарплати відстають, а інфраструктура продовжує руйнуватися. Попри заяви окупаційної влади про “стабілізацію”, життя донеччан більше нагадує боротьбу за виживання.

На початку року групування “днр” повідомило, що з 1 січня 2025 року прожитковий мінімум на окупованій Донеччині збільшився майже на 15% і тепер становить 16 669 рублів на одну особу, що еквівалентно 8 246 гривень за офіційним курсом. Прожитковий мінімум — це сума, необхідна для підтримки життєдіяльності, і використовується для оцінки нужденності при соціальних виплатах, а також для визначення розміру різних допомог. Наприклад, саме прожитковий мінімум враховується при розрахунку єдиної допомоги.

Михайло Мішустін, прем’єр-міністр рф, заявив, що до 2030 року окуповані території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей повинні досягти загальноросійського рівня за якістю життя. Для цього, за його словами, влада направить додаткові 10 мільярдів рублів на капітальний ремонт і розширення траси “новоросія”, яка з’єднує Ростов-на-Дону з Сімферополем, проходячи через Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Новоазовськ і Таганрог, і є важливим сухопутним коридором в Крим. Мішустін уточнив, що в 2025 році з федерального бюджету вже виділено близько 20 мільярдів рублів на доведення до ладу регіональних і місцевих доріг у цих регіонах. На цей час відремонтовано понад 6 тисяч кілометрів доріг.

Так, місцеві чиновники перед московськими кураторами вимірюють успіхи в “надоях молока” або кілометрах побудованих доріг. Це траси, які, перш за все, повинні забезпечувати логістику окупованого регіону. Адже тепер навіть воду в Донецьк возять цистернами з росії. А ще по цих дорогах колонами переганяють російську військову техніку.

Мобільний зв’язок та інтернет залишаються в Донецьку дорогими та низької якості. Місцеві провайдери використовують обладнання старих українських мереж або тимчасові російські рішення. Досі! 

Абонплата за базовий пакет мобільного зв’язку — близько 300–400 рублів (150–200 гривень) на місяць, але якість зв’язку та інтернету значно гірша, ніж у сусідніх регіонах Росії.

Громадський транспорт працює нестабільно. Автобуси та маршрутки курсують, але інтервали руху збільшилися, а вартість проїзду зросла до 25–30 рублів. Таксі стало розкішшю: ціни вище, ніж у великих містах Росії, і залежать від наявності пального.

Не у всіх районах окупованих міст є таксі в принципі. Іноді дуже складно дістатися з Донецька на Гвардейку (Червоногвардійський район Макіївки, — ред.), тому що не кожен таксист погодиться, адже їм такі поїздки невигідні“, — поскаржилася Олена.

Економіка окупованого Донбасу практично зруйнована. Великі підприємства не функціонують або працюють у скороченому режимі. Середня зарплата в Донецьку — близько 20–25 тисяч рублів (10–13 тисяч гривень), якщо ти не військовий і не «чиновник».

Для працівників «залишків» промислових підприємств або соціального сектора затримки виплат зарплат стали нормою. Правда, про них пропагандистські медіа майже не пишуть. Російські ЗМІ не надають розголосу проблемам місцевого населення, поки ситуація не виходить з-під контролю, як, наприклад, масові скарги людей на роботу ЖКГ-сектора. Або ж, наприклад, про мільйонні борги по зарплатах можна дізнатися постфактум, коли “прокуратура днр” доблесно втрутилася і зобов’язала підприємства виплатити людям гроші.

Навесні цього року пропагандистська газета “Комсомольська правда” писала, що на початку 2025 року не менше 42 підприємств на окупованій частині Донецької області припинили виплати зарплат своїм працівникам. Серед них — стратегічно важливі підприємства, такі як “Вода Донбасу” та регіональні служби швидкої допомоги. Чи вирівнялася ситуація — невідомо.

Моя бабуся завжди казала: “Не жили багато, нічого і починати”. Це про наше життя, – розповідає Олена. – Брендові речі купують дружини і коханки бойовиків і кадрових російських офіцерів. Але не в Донецьку. Нема причини везти такі речі в окуповані міста, адже вони є в Москві. Людина з достатком вище середнього може дозволити собі поїхати — закупитись. А людям з достатком нижче, яких більшість, це не потрібно. Вони якщо і поїдуть в Ростов, то за м’ясом, рибою та іншими продуктами”. 

Жінка працює на одному з маленьких ринків у Донецьку. Щодня вона спілкується з десятками різних людей, бачить їх емоційний стан, спостерігає за поведінкою, розмовляє про наболіле.

На одяг прості люди тепер зовсім не витрачають гроші. Багато хто тепер стоїть перед вибором — палка ковбаси на тиждень чи комплект нової недорогої білизни. І куплять ковбасу. До того ж ринки зараз непопулярні. Китайські товари в російських інтернет-магазинах зараз дешевші за ринкові. Так що молоде покоління купує речі там“, — розповіла Олена.

Вона зізнається, що тепер часто згадує слова своєї бабусі: “Не жили багато, нічого і починати”. Думала, часи змінилися…

Я завжди сварилася на свою бабусю, коли чула від неї ці слова. Мовляв, треба вже виходити з стану перманентної бідності — світ змінився, зараз стільки способів заробити. А тепер я знаю: росія хоче, щоб з нами назавжди був радянський союз у його гіршому прояві“.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Донеччина наче більше не належить мені…”. Колонка

Лященко Марія 11:00, 7 Грудня 2025
Нацпарк “Святі Гори” / фото Марія Лященко

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності у 2025-2026: покрокова інструкція

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 12:00, 6 Грудня 2025
Пенсійне посвідчення з інвалідності / фото ілюстративне, iStock

В Україні у 2025 та 2026 роках люди з інвалідністю можуть оформити паперове або електронне пенсійне посвідчення. Документ підтверджує статус, дає право на пільги та соціальні гарантії. Розповідаємо, куди звертатися та які документи знадобляться.

Детальніше про те, як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності

Пенсійне посвідчення з інвалідності — це офіційний документ, що підтверджує статус особи з інвалідністю та дає право на відповідні соціальні гарантії, пільги та допомогу. Його можуть оформити як дорослі, так і діти з інвалідністю, а також особи з інвалідністю з дитинства.

У посвідченні зазначають:

  • ПІБ людини;
  • дату народження;
  • стать;
  • вид пенсії;
  • номер особового рахунку;
  • серію та номер паспорта або РНОКПП.

Також додатково вносять:

  • групу та підгрупу інвалідності;
  • причину інвалідності (захворювання, травма, вроджені вади тощо);
  • нозологічну форму;
  • строк, на який встановлено інвалідність.

Пенсійне посвідчення з інвалідності може видаватися:

у паперовій формі — термін дії не обмежується, виняток — призначення пенсії на певний строк;
у електронній формі — видається у вигляді платіжної картки, яка є одночасно пенсійним посвідченням, термін дії такого посвідчення визначається банком й не може перевищувати трьох років;

За бажанням, людина може оформити електронне пенсійне посвідчення у “Дія”, без паперового аналога. І користуватись ним лише у цифровому вигляді.

Які документи потрібні та куди звертатися

Щоб отримати пенсійне посвідчення особам з інвалідністю, необхідно звернутися до Пенсійного фонду України (ПФУ) із заявою та надати наступні документи:

  • серію та номер паспорта або реєстраційний номер облікової картки платника податків;
  • номер особового рахунку;
  • вид пенсії (з інвалідності);
  • групи, підгрупи, причини інвалідності із зазначенням у відповідних випадках нозологічних форм захворювань;
  • термін дії посвідчення;
  • фото 3 на 4 для особи з інвалідністю; фото 3 на 4 дитини та фото 3 на 4 одного з батьків, який отримує допомогу (для оформлення пенсійного посвідчення для дитини з інвалідністю).

Посвідчення можна замовити й онлайн в особистому кабінеті на порталі електронних послуг ПФУ. Для цього треба:

  • Подати онлайн-заяву на виготовлення посвідчення;
  • заповнити всі розділи форми;
  • завантажити копії паспорта та РНОКПП;
  • прикріпити фотографію 3 на 4;
  • підписати заяву КЕП.

Готове посвідчення видається безплатно особисто одержувачу соціальної допомоги у сервісному центрі ПФУ.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історії

“Донеччина наче більше не належить мені…”. Колонка

*** Листопад 23 року. Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на […]

11:00, 07.12.2025 Лященко Марія

Як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності у 2025-2026: покрокова інструкція

В Україні у 2025 та 2026 роках люди з інвалідністю можуть оформити паперове або електронне пенсійне посвідчення. Документ підтверджує статус, дає право на пільги та […]

12:00, 06.12.2025 Скопіч Дмитро
гуманітарна допомога
Важливо

Де найбільше допомагають бахмутянам: аналіз розподілу гуманітарки за два роки

У жовтні у Бахмуті оновили склад Комісії з розподілу гуманітарної допомоги — це консультаційно-дорадчий орган при Бахмутській МВА, який працює з 2022 року. Він погоджує […]

заяви

Командир 7 корпусу ДШВ спростував заяви про оточення Мирнограда і захоплення Покровська

На Покровському напрямку зберігається напружена ситуація. Аналітики фіксують просування ворога, а в медіапросторі лунають заяви про можливе оточення Мирнограда. При цьому Генштаб звітує про продовження […]

Що купляла Званівська громада у листопаді: аналізуємо закупівлі

За листопад 2025 року Званівська громада витратила понад 500 000 гривень з бюджету. Серед закупівель є й оборонні. Детальніше про закупівлі Званівської сільської ради — […]