В травні 2024 року Служба безпеки України провела обшуки і затримала настоятеля Святогірської лаври Арсенія. Його звинуватили у тому, що клірік передавав ворогу дані про розміщення українських блокпостів навколо лаври. На жаль, СБУ знадобилося довгих 10 років, щоб знайти підстави для затримання Арсенія. Ще в 2014-му терорист Гіркін розповідав в численних інтерв’ю, як переховувався в стінах Святогірської лаври, де керував Арсеній, як ховав зброю у монастирі, і як деякі монахи не просто підтримували терориста, а стали до лав особистої охорони Гіркіна.
На жаль, закони України не дозволяють затримувати людину тільки за звинуваченнями третіх осіб, так пояснюють правоохоронці. Тож настоятель лаври спокійнісінько роками жив на українській землі, працюючи на РПЦ і країну-агресорку. І не тільки Арсеній. Під прикриттям церкви так званого Московського патріархату ховались сотні російських агентів в рясах. Більшість з них зараз в окупації очолюють українські храми, в яких служать службу на російській мові, воздаючі шану агенту ФСБ і одночасно голові Руської православної церкви Кирилу.
Хто ці люди, дослідили журналісти видань Бахмут.in.ua, Приморка, Кавун.City та РІА Південь.
Окупована частина Запорізької області
Бердянська єпархія
Патріарх РПЦ Кирило 12 березня 2024 року, на своєму збіговиську, іменованому “синодом руської православної церкви”, оголосив перехід мелітопольських служителів культу під підпорядкування Бердянської єпархії.
На момент повномасштабного вторгнення територія єпархії охоплювала межі колишніх Бердянського, Більмацького, Василівського, Гуляйпільського, Пологівського, Приазовського, Приморського, Токмацького, Чернігівського та Якимівського районів.
Вже за росіян до складу єпархії увійшли приходи Веселівського, Кам’янсько-Дніпровського, Мелітопольського та Михайлівського районів, а також міст Мелітополь та Енергодар, які належать до Запорізької та Мелітопольської єпархій, якими в Запоріжжі керував підстанційний митрополит Лука. Станом на зараз до Бердянської єпархії Російської православної церкви Московського патріархату (як загарбники називають її після захоплення) входить близько 150 приходів та монастирів по всій анексованій Запорізькій області.
Правлячий архиєпископ Бердянський і Приморський Єфрем (Валентин Ярінко) продовжував керувати єпархією ще понад рік після захоплення міста та району росіянами. Він брав участь у заходах окупаційної влади, приймав російських чиновників та представників російського духівництва і розбудовував життя єпархії в “нових умовах”. Але від публічних закликів та підтримки російської влади все ж утримувався.
Офіційно Єфрем продовжував підтримувати зв’язки з Українською православною церквою та підпорядковувався митрополиту Київському і всієї України Онуфрію. І навіть уже перебуваючи в окупації, у серпні 2022 року отримав від Онуфрія підвищення — сан митрополита. І хоч незалежність Київського престолу від патріарха Гундяєва — справа радше номінальна, саме це стало каменем спотикання для подальшого перебування Єфрема на катедрі у Бердянську.
Навесні 2023 року з Москви стали вимагати, щоб Єфрем напряму присягнув патріарху Кирилу, а Бердянська єпархія перейшла під пряме підпорядкування Російській православній церкві. Ідея знайшла підтримку у кількох членів синодального управління єпархії.
Секретар єпархіального управління протоієрей Сергій Ілюшенко, прес-секретар протоієрей Олег Клименко, протоієрей Дмитро Лебедченко з Приморська та архімандрит Димитрій Міхешкін, благочинний з Кам’янки (Більмак), очолили заколот та зрештою усунули Єфрема. Заколотники за підтримки ФСБ їздили по приходах та опрацьовували керівників приходів, щоб ті підписалися під “челобитною” до Кирила, виступали в ефірі православного пропагандистського каналу «Спас» із розповідями про утиски православ’я в Україні та скаржилися на митрополита Єфрема, який покинув єпархію.
Як це відбувалося, в інтерв’ю “Новому времени” розповів настоятель храму Приморська Володимир Савійський, який публічно виступив проти російського вторгнення та відмовився від переходу до складу РПЦ:
“В какой-то момент они стали говорить, что мы не имеем права поминать митрополита Киевского Онуфрия (предстоятель Украинской православной церкви – НВ), что мы должны поминать только патриарха Московского Кирилла. Фактически выжили митрополита Ефрема Бердянского и Приморского: владыка был вынужден уехать, а они стали продвигать идею о том, что Бердянская епархия должна перейти в РПЦ”.
За версією, оголошеною на засіданні синоду у Москві, прохання до Московського патріарха підписали 76 з 86 кліриків єпархії (5 священиків були відсутні, 5 — висловились проти). Митрополит Єфрем начебто телефоном підтвердив, що виїздить на лікування за кордон.
16 травня синод РПЦ постановив «прийняти Бердянську єпархію в безпосереднє канонічне та адміністративне підпорядкування Патріарху Московському і всієї Русі» та призначив керуючим єпархією єпископа Іскитимського та Черепанівського Луку.
А судячи з того, що за останні два роки змінилося вже три керівники, церковна служба на анексованих територіях серед російського “священства” — така сама повинність, як і відрядження для чиновників.
У березні 2024 року першого московського ставленика — єпископа Бердянського та Приморського Луку — синод заслав до Біробіджану. На його місце прислали єпископа Алатирського та Порецького Феодора, якого в травні 2025 року замінили на єпископа Златоустівського та Саткинського Петра (Іван Дмитрієв).
“Отців-заколотників” митрополит Єфрем заборонив у служінні через кілька днів після від’їзду. За інформацією Української православної церкви, він залишається правлячим архієреєм та очільником Бердянської єпархії. Але жодних заяв після виїзду з Бердянська Валентин Ярінко не зробив та публічної діяльності не веде.
Заочно покарані священики проводять активну проросійську діяльність. Дмитро Лебедченко став благочинним Приморського району замість вигнаного колеги Володимира Савійського.
Сергій Ілюшенко, окрім Троїцького храму біля центрального ринку, з 2024 року є й настоятелем храму на бульварі Шевченка, 12 — храму Пресвятої Богородиці, який належав Православній церкві України. Його московські попи перетворили на храм в ім’я Іоанна Кронштадтського. Олег Клименко залишається прес-секретарем, головою видавничого відділу та настоятелем храму новомучеників Бердянських. Обидва входять до найближчого оточення правлячих архієреїв, яких присилають з Москви.
В єпархії створено відділ із взаємодії зі збройними силами та іншими військовими формуваннями РФ. Його очолює ієрей Олександр Носков — за часів мера Євгена Шаповалова він був директором КП “Бердянськекотранс”, яке відповідало за прибирання міста. Потім подався до церкви та очолив храм у селі Старопетрівка. Також віднедавна він став благочинним Нововасилівського округу замість настоятеля Нововасилівського храму Володимира Іванченка, який, ймовірно, залишив посаду через вік.
Ще один єпархіальний відділ військового спрямування – відділ духовної опіки козацтва – очолює вже згаданий більмацький архімандрит Димитрій Міхешкін.
Новоявлені московські попи постійно звітують про участь у воєнізованих заходах, промивають мізки молоді та опікають дітей місцевих колаборантів у православній гімназії, яку створили на базі захопленої бердянської школи №5.
Мелітополь
Благочинним церков Мелітополя Російської православної церкви є Максим Смірнов. Ще за часів України благочинним його зробив чинний митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука. У 2021 році в Україні Максим Смірнов був нагороджений почесною нагородою Чорнобильців – орденом “За гуманність і милосердя”. За часів української влади він був вхожий у всі владні кабінети мерії та державних структур.
І саме православним Московського патріархату депутати міської ради виділяли абсолютно безплатно землю в центрі міста та в інших районах під будівництво храмів. А держава звільнила церкву від сплати податків.
На пожертви Смірнов побудував у Мелітополі і свій приход Георгія Побідоносця на пр. 50-річчя Перемоги. Але не тільки з приходу московський піп мав постійний дохід. За неофіційною інформацією, у Криму Максим Смирнов обзавівся своїм свічковим заводом, завдяки якому дуже безбідно і ситно живе. Крім того, разом із ієреєм Олександром Бєдновим обзавівся церквою у Швеції.
Але привілеї від української влади не завадили йому піти на співпрацю із окупантами. Тому вже на початку окупації Смірнов закликав мелітопольців прямо під час проповіді йти на псевдореферендум.
“Ми ж усі отримали російські паспорти і є членами такої великої держави, і тепер настав такий момент, коли ми повинні проголосувати за президента. Православна людина — це та, яка поважає закон. Це ж не Україна. Ми ж у Росії”, – заявляв поп.
В липні 2025 року у Мелітополі окупанти вкрали українську церкву ПЦУ на честь преподобного Андрія Первозванного і передали її московським попам. Перше богослужіння в храмі провів саме Максим Смірнов.
СБУ зібрала неспростовні докази його співпраці із окупантами й заочно повідомила про підозру в колабораціонізмі. Ще один адепт російського світу у рясі – архімандрит Іоанн (Олександр Прокопенко). Цьому 39-річному настоятелю Свято-Саввинського чоловічого монастиря УПЦ МП, що в Мелітополі, правоохоронці теж вже оголосили підозру.
Є припущення, що Прокопенко працював на ФСБ ще до окупації Мелітополя. І саме в келіях чоловічого монастиря жили переодягнені ФСБшники під виглядом пацієнтів реабілітаційного центру для залежних від наркотиків та алкоголю.
Вперше Іоанн “засвітився” у медіа пропагандистів 8 серпня 2022 року – коли взяв участь у Форумі путінського громадського руху “Мы вместе с Россией”. Зі сцени він віщав про “наших воїнів, які борються з цим злом”.
Слідчі органи повідомляють, що Олександр Прокопенко приєднався до “Загальнонародного з’їзду громадян Запорізької області з питання проведення референдуму” і брав активну участь у його організації. Ба більше, святий отець зі сцени БК Залізничників благословив колаборантів на проведення фейкового референдуму.
Окрім того, Іоанн відвідав Москву, де особисто брав участь у “церемонії” оголошення незаконної анексії Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей.
Сьогодні Іоан став публічною особою і вже часто миготить у пропагандистских фільмах. Зрадник не приховуючи хвалитися, з якою радістю він сприйняв окупацію Мелітополя, на яку, як він висловився, чекав багато років:
“Дуже радісно для мене все це було, незважаючи на те, що йде війна. Поневолення нас і гноблення наше закінчилося. Ми раділи. А парафіяни наші по-різному ставилися. Навіть була серед братів людина, яка втекла на той бік. Втік із монастиря, щоб не жити з нами. Але здебільшого все сприйняли позитивно”, — міркує московський піп.
Ну, і найцікавіше, від чого так радісно стало жити московським попам у Мелітополі після усунення конкурентів – дохід у церкві різко пішов угору. Через брак інших храмів у місті, люди йдуть у ту церкву, яка відкрита. І не так місцеві несуть грошики попам, як приїжджі.
“Більше чиновників стало до нас у церкву заходити, бо раніше не можна було в нашу церкву ходити. А зараз набагато більше людей, одягнених у владу, ходять до нас і моляться. Тим більше зараз війна і всім важко. Набагато більше стало нових людей: приїхали до нас волонтери, чиновники й ті, хто займається там якимось своїми обов’язками, зокрема й силовики приходять. Часто просять похреститися. Я так розумію, на передовій немає священиків і вони, проїжджаючи через місто, приходять до нас і просять похреститися або дати хрестики, ікони, молитви”, — розповідає намісник монастиря.
Серед священиків, які миттєво прийняли сторону Росії, Олександр Бєднов. Він колишній військовий льотчик транспортної авіації, адвокат, чинний нотаріус і підприємець. Дружина – росіянка Наталія Бєднова, теж працює нотаріусом.
У релігійному житті Бєднов був пов’язаний із Запорізькою єпархією. До окупації він за власні кошти організовував церковні ініціативи за кордоном. Зокрема, у Швеції придбав нерухомість у місті Шеллефтео, де облаштував приміщення під храм. Пізніше у місті Боліден відкрив нову парафію, запросивши на освячення єпископа Запорізького Луку. Ця діяльність сприяла його висвяченню в сан ієрея.
Після початку російської окупації Мелітополя в 2022 році Бєднов залишився у місті й став співпрацювати з окупантами. У перші тижні долучився до формування, що займалося охороною громадського порядку.
На початку окупації саме Бєднов отримав дозвіл на оформлення довіреностей для виїзду за кордон або на підконтрольну Україні територію. Пізніше він став учасником процесу створення російської нотаріальної палати у Запорізькій області разом з представниками, делегованими з РФ і очолив структуру.
А “губернатор” Запорізької області Євген Балицький відзначив його під час відкриття пам’ятника Олександру Невському. Але як не старались мелітопольські служителі культу демонструвати свою лояльність до окупантів, усю місцеву єпархію підпорядкували єпархії Бердянській. Хто очолює церкви УПЦ МП на окупованій Донеччині
Московський патріархат в Україні давно перестав бути просто церквою. Ще до повномасштабного вторгнення він перетворився на зручний майданчик для російської пропаганди й вербування інформаторів. СБУ не раз ловила “священнослужителів”, які замість молитов збирали координати українських позицій та передавали їх російській розвідці.
Окупована частина Донецької області
На окупованих територіях Донеччини все ще відвертіше: тут релігією благословляють війну проти України та роками формують парафіянам вигідну Кремлю картинку світу.
Ми обрали три ключові фігури, які постійно фігурують у релігійному й не тільки житті окупованої Донеччини. Це митрополит Донецький і Маріупольський Володимир, архієпископ Волноваський Амвросій та архієпископ Варнава.
Митрополит Донецький і Маріупольський Володимир (мирське ім’я Михайло Самохін) народився 18 листопада 1979 року у місті Скопин Рязанської області.Після школи обрав духовну освіту: спочатку навчався у Рязанському духовному училищі, а згодом — у Калузькій семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії. У 2005 році захистив дипломну роботу, присвячену діяльності ордену єзуїтів.
Священницьке служіння розпочав у 2004 році, коли був висвячений у диякони, а через рік став ієреєм. Він обіймав посади проректора та настоятеля, працював над “розвитком духовної освіти” у Рязанській єпархії. У липні 2011 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир. Восени того ж року був обраний єпископом Скопинським і Шацьким, а 2 грудня 2011 року відбулася його архієрейська хіротонія у Храмі Христа Спасителя в Москві. Далі його служіння було пов’язане з різними регіонами рф: Забайкаллям, Хабаровськом, Владивостоком.
У 2015, вже під час окупації окремих територій Донеччини, році патріарх Кирил підніс його до сану митрополита. А під час повномасштабного вторгнення, у жовтні 2024 року, Володимира призначили митрополитом Донецьким та Маріупольським, хоча у місцевих клірків, це викликало невдоволення. Володимир тісно тримає контакт з російською владою, так у листопаді 2024 року він зустрічався з замом голови держдуми РФ, а потім вже з замом керівника адміністрації президента рф.
Володимир благословляв Пушиліна, ватажка “днр” на відновлення зруйнованих храмів на Донбасі, а також на підтримку “традиційних цінностей”. Без проповіді митрополита не проходить жодна важлива подія на окупованій Донеччині: День міста, 1 вересня, спортивні змагання на усіх цих заходах Володимир або займається освячуванням або веде службу.
Архієпископ Волноваський Амвросій — другий за важливістю на окупованій Донеччині архієпископ Волноваський Амвросій (реальне ім’я Андрій Скобіола). Він починав з послушника в монастирі, а сьогодні є вікарним архієреєм Донецької єпархії та має сан архієпископа.
За даними Донецької єпархії при РПЦ, архієпископ народився 22 лютого 1980 року в місті Корсаков Сахалінської області. У 1983 році прийняв таїнство Хрещення, а невдовзі разом із батьками переїхав до України, у тепер окуповане місто Ясинувата Донецької області.
З 1987 по 1997 рік навчався у загальноосвітній школі. Після її закінчення здобув фах водія й працював автослюсарем на Ясинуватському машинобудівному заводі. Паралельно протягом п’яти років ніс послух пономаря та чтеця у Свято-Миколаївському храмі в Ясинуватій.
У 1999 році Андрій Скобіола вступив до Свято-Успенської Николо-Василівської обителі у селі Нікольське Волноваського району. Тут він ніс послух церковника та келійника намісника монастиря схиархімандрита Зосими (Сокура).
22 серпня 2001 року відбулося його постриження в мантію з нареченням імені Амвросій. 7 жовтня 2001 року ексмитрополит Іларіон (Донецький і Маріупольський) посвятив його в ієродиякона, а 10 грудня 2003 року — в ієромонаха. Згодом Амвросій почав просуватися у церковних званнях: у 2003 році подвійний орар, у 2006 році був возведений у сан ігумена, а 2012-го, у сан архімандрита.
У 2013 році його призначили виконуючим обов’язки намісника Свято-Василівського чоловічого монастиря в Микільському, а вже з 2014 року він став його повноправним намісником.
3 квітня 2019 року Священний Синод УПЦ МП призначив архімандрита Амвросія єпископом Волноваським, вікарієм Донецької єпархії. Його архієрейська хіротонія відбулася 6 квітня 2019 року у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. Таїнство проводив митрополит Онуфрій.
З початку повномасштабного вторгнення й по сьогодні Архієпископ Волноваський Амвросій продовжує працювати на окупованій Донеччині. Зокрема відомо, що він проводить богослужіння в різних регіонах тимчасово окупованої Донеччини та долучається до акцій, які підтримують пропагандистський образ “звірств українських бойовиків”. Серед останніх прикладів хода поблизу Вугледара, де нібито українці суттєво пошкодили Микільський монастир. Сам Амвросій став його намістником.
Амвросій також перейшов до складу Російської православної церкви у 2023 році. У тому ж році Володимир Зеленський позбавив його громадянства України.
Архієпископ Варнава замикає трійку головних церковних фігур окупованої Донеччини (мирське ім’я В’ячеслав Філатов). За інформацією, вказаною на офіційному сайті Донецької єпархії при РПЦ, він народився 21 квітня 1953 року в Ашхабаді (Туркменістан), у сім’ї медичних працівників. У 1974 році разом із родиною переїхав до Сухумі (Абхазія). Там він займався іконописом, співав у церковному хорі та ніс послух у вівтарі.
У 1976 році В’ячеслав Філатов отримав перший сан — диякона. На початку 1990-х років Філатов переїхав до Макіївки Донецької області. 2 травня 1991 року cтав священником у Луганському кафедральному соборі та настоятелем Свято-Іоанно-Кронштадтського храму у місті Кіровське.
Згодом служив у Свято-Казанському соборі Макіївки, а в 1993 році був призначений настоятелем Свято-Георгіївського собору цього ж міста. У 1995 році він прийняв чернечий постриг із іменем Варнава, був благочинним Макіївського округу, а згодом — Торезького.
Церковна кар’єра Варнави поступово розвивалася: у 1996 році він став ігуменом, у 1997-му — архімандритом. Також входив до складу єпархіальної ради Донецької єпархії.
24 січня 2007 року Священний Синод УПЦ ухвалив рішення призначити архімандрита Варнаву єпископом Макіївським, вікарієм Донецької єпархії. Хіротонія відбулася 11 лютого того ж року у Свято-Георгіївському соборі Макіївки.
Втім, вже за кілька місяців, у березні 2007 року, він був призначений керуючим Бердянською єпархією з титулом “Бердянський і Приморський”. Проте восени того ж року рішенням Синоду його повернули до Донецької єпархії на посаду вікарія.
28 серпня 2014 року Варнава був присутній на святкуванні Успіння Божої Матері в Успенському соборі Лаври в Києві, де його возвели у сан архієпископа УПЦ МП. З того часу і по сьогодні він продовжує своє служіння як архієпископ Макіївський на ТОТ.
З початком АТО священнослужитель залишився на території, які були підконтрольними “днр”. При цьому він долучався до різних пропагандистських заходів, організованими “владою”. Зокрема, Варнава брав участь у святкуванні дня народження тогочасного голови донецького республіканського центру охорони материнства та дитинства Володимира Чайки та 55-ліття тієї ж установи в Донецькому державному академічному театрі опери та балету. Крім нього, там же “засвітилися” керівники “днр”, зокрема, олександр захарченко.
Варнава після початку повномасштабного вторгнення до України продовжує власну духовну діяльність, інколи згадуючи про необхідність “молитви за російських військових, які на полі бою поклали власне життя”. Він проводить богослужіння в різних регіонах тимчасово окупованої Донеччини, а не тільки в Макіївці. Зокрема, відомо про його неодноразові візити в Донецьк та Маріуполь. В останньому він та інші священнослужителі Донбасу навіть приймали лідера російської партії лдпр леоніда слуцього.
У липні 2023 року фактична влада в Донецьку повідомила про “рішення духовенства Донецької та Маріупольської, а також Горлівської та Слов’янської єпархій про входження до складу російської православної церкви”. В цей же момент архієпіскоп Варнава фактично перейшов у підпорядкування РПЦ, як й інші вищевказані священнослужителі.
Окупована частина Херсонської області
За офіційним російським реєстром, на Херсонщині зареєстровані 96 різних об’єктів, так чи інакше пов’язаних із Московським патріархатом: від окремих церков до єпархій.
Найбільш активно православна церква Московського патріархату працює у Скадовську. Інші церкви в окупованій Херсонщині так активно комунікацію не проводять. Одним із найбільш яскравих представників пропагандистів від церкви в окупованій частині Херсонщини є священник Геннадій Шкіль.
Разом із сином Назаром він має підозру від СБУ у колабораційній діяльності, запереченні збройної агресії РФ, посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України. Вітім, Шкіль мав проросійські погляди ще до початку повномасштабного вторгнення. У 2018 році він долучився до флешмобу на підтримку УПЦ (МП) від “тиску влади” і запропонував співробітникам Служби безпеки України відмовитися від ведення подібних справ або затягувати їх.
У 2022 році, після повномасштабного вторгнення та окупації Херсона, Геннадій Шкіль зазначив, що попри комендантську годину проводитиме нічне богослужіння, а згодом разом із синами долучився до окупаційного параду 9 травня. Шкіль був і є активним у Телеграм та ТікТок. Він зокрема активно заперечував масові вбивства російськими окупантами місцевих жителів в Ізюмі на Харківщині, — загалом в його дописах і відео завжди було і є багато російської пропаганди, прикритої начебто православною вірою. Власне, закріпив свою приналежність до окупаційної влади Шкіль іще у червні 2022 року, коли його пропагандистську статтю оприлюднили в одній з російських газет, яку поширювали в тоді ще окупованому Херсоні.
У листопаді 2024 року Суд виніс вирок у справі архімандрита Української православної церкви (Московського патріархату), який підтримав окупацію Херсонської області. За матеріалами Служби безпеки 15 років тюрми за держзраду заочно отримав екснастоятель собору Херсонської єпархії УПЦ (МП) Олексій, який переховується у Криму. За даними відомства, після того, як російська армія захопила Херсон, архімандрит пішов на співпрацю з окупантами і очільником окупаційної адміністрації Володимиром Сальдо. Останнього він «регулярно запрошував у храм для прокремлівських виступів перед вірянами».
Загалом не так багато священиків на Херсонщині, які вже отримали свої підозри від українських правоохоронців.
Навіщо росіянам церква
Загалом росіяни використовують церкву та релігію за цілком практичними завданнями.
1. Церква як тил армії. Священики благословляють вбивства, освячують зброю тощо.
Ключовий меседж: війна — це свята справа.
2. Легітимація окупаційних структур. Священики в окупації активно беруть участь у богослужіннях з окупаційними структурами. Включення російських силових структур у церковний календар показує, що саме Росія “захищає людей” і “має традицію”. Фактично це створення симбіозу: держава = армія + церква.
3. Демонізація ЗСУ. Це одне з основних завдань церковних пропагандистів в окупації.
4. Освітньо-ідеологічна робота. Священники в окупації активно співпрацюють зі школами та загалом дитячими закладами. Також в окупації впроваджують російські освітні стандарти “Основ православной культуры” як частини пропаганди.
5. “Нормалізація життя” в окупації через побут і традиції. Виходячи з публікацій окупантів, де є багато інформації про релігійні пости, ремонт храмів, святкування — створюється ілюзія стабільності, автори активно відволікають від війни. У постах колаборанти підкреслюють: храми працюють, громади єдині, йде духовне життя.
А що із свободою віросповідання?
Ситуація із свободою релігійних організацій на окупованій території значно гірша, ніж навіть у самій РФ, де, наприклад, веде місіонерську діяльність Католицька церква та її благодійна організація “Карітас”. У Запорізькій області ця організація заборонена наказом Балицького — так само, як і діяльність Православної церкви України та Греко-католицької церкви. Аналогічні заборони діють на всіх окупованих Росією територіях.
Священнослужителів переслідують на ТОТ, а визволення з російського полону двох бердянських священиків УГКЦ — Богдана Гелети та Івана Левицького — Україна разом із Папою Римським добивалася півтора року.
На сьогодні офіційно перереєстровані в російських реєстрах лише Лютеранська церква та кілька громад Євангельських християн-баптистів. Захоплені релігійні споруди окупанти використовують для потреб своєї пропаганди.
Наприклад, Молитовний будинок “Зал Царства” Свідків Єгови (їх у РФ вважають екстремістами) окупанти перетворили на пропагандистський центр руху “Юг молодой”. У молитовному будинку та молодіжному центрі євангельської церкви “Вефіль”, біля школи №10, відкрили аналогічний заклад для пенсіонерів.
В Маріуполі в храмі Петра Могили ПЦУ окупанти влаштували гуртожиток для військових. Окрасу Бердянська — католицький костел Пресвятої Діви Марії — передали на баланс міській лікарні. Так чинять безбожники і росіяни.
До теми:
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
