Проведення національних спортивних чемпіонатів в Україні перенесли на невизначений термін, але бахмутяни продовжують гідно представляти нашу країну за кордоном. Про те, як війна впливає на психічний стан та фізичну форму спортсменів, які вони мають спортивні здобутки та де тренуються, – в нашому матеріалі.
«Срібло» на вагу «золота» для легкоатлетки
Вікторія Ткачук родом із Хмельницької області, але впродовж майже всієї спортивної кар’єри представляє на змаганнях Бахмут та Донецьку область. Коли війна почалась, спортсменка перебувала в Португалії, а її батьки – на Київщині. Легкоатлетка дуже за них переживала.
«Це був, мабуть, один із найважчих моментів в моєму житті. Батьки були дуже раді, що я в безпеці, але я б радше була з ними. Тренування перетворювались на постійну перевірку новин, і нормально займатись я змогла лише через три тижні. Ці переживання можна порівняти з відчуттям, коли ви змінили часовий пояс. Це шум в голові, який ніколи не проходить», – розповідає Ткачук.
За словами спортсменки, навіть після того, як вона перехворіла на коронавірус в січні, її фізичні властивості повернулась набагато швидше.
«Тепер я зрозуміла, наскільки важливий для спортсмена моральний стан, адже ми себе налаштовуємо на змагання, продукуємо адреналін через нервову систему», – говорить Вікторія Ткачук.
Коли спортсменка вже була психологічно готова готуватись до змагань, її підготовка до Мультиспортивного чемпіонату Європи сповільнилась через мікротравму стопи. Ткачук травмувалась на початку червня, а відновити здоров’я ноги їй вдалося лише за два місяці. Тим не менш, уже 19 серпня у Мюнхені в забігу на 400 метрів із бар’єрами спортсменка завоювала «срібло». Третє місце посіла дніпрянка Ганна Рижикова.
Вікторія Ткачук на Мультиспортивному чемпіонаті Європи в Мюнхені. Фото Getty images.
«Я багато сезонів до цього йшла. Для мене це срібло на вагу золота. Досі не вірю, що це моя медаль», – каже Ткачук.
Та далеко не всім бахмутським легкоатлетам під час війни вдалось владнати свій психологічний стан. Бронзова призерка Олімпіади-2012 в Лондоні Аліна Логвиненко не змогла показати результат, який був відбірним на чемпіонат Європи. У Мюнхені вона перебувала в якості вболівальниці та підтримувала свою команду.
«Тренувалась, були успіхи, але я багато пропустила: я тут, а серце і душа там. Мама залишилась в Бахмуті, вона досі боїться його покидати. Ми спілкуємось кожного дня: добре, що там ще працює інтернет. Тож зараз у мене перерва для відновлення здоров’я душі та тіла», – каже Аліна Логвіненко.
Попри страх за рідних – перші місця в єдиноборствах
У перший день війни Микита Гончаров мав виїжджати з Бахмута на збори для підготовки до Чемпіонату Європи з боротьби. Цьогоріч він проходив в Угорщині з 28 березня по 3 квітня. Та через вторгнення Росії Україну на змаганнях представляла лише жіноча збірна з вільної боротьби та борці греко-римського стилю.
Коли український уряд розширив перелік професій чоловіків, які можуть виїхати з України на 30 днів, юніорська збірна з вільної боротьби отримала шанс показати себе на міжнародних змаганнях 20-22 травня у Румунії. Там Гончаров здобув “золото” у ваговій категорії до 65 кг.
Микита Гончаров (у центрі) на змаганнях у Румунії. Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА
Микита розказує, що впродовж півтора місяців у Бахмуті взагалі не тренувався, але два двотижневі збори допомогли йому повернути форму, необхідну для змагань.
«Було складно себе мотивувати, бо травень – період, коли Бахмут обстрілювали особливо активно. Я весь час був на зв’язку з батьками, переживав, але настрій намагався зберегти. Чудово розумів: якщо виграю, це буде важливо для сім’ї, міста, і, звичайно, віри в себе», – каже спортсмен.
Іншу борчиню, майстра спорту з сумо Єлизавету Моренко війна застала на навчанні у Слов’янську, звідки вона одразу поїхала до Бахмуту.
«У Бахмуті я продовжувала тренуватися і займалася волонтерством. Тренування були неефективними, стан – огидним, але я мала мету і продовжувала свій шлях, – розказує Моренко. – Розуміння, що слід виїхати, приходить, коли п’єш чай, і над тобою пролітає снаряд. Ти біжиш у коридор, серце виривається з грудей. Розумієш: метром ближче, і тебе б уже не було. Тож на початку травня я поїхала до Ковеля, де продовжила тренування».
Врешті Єлизавета здобула перемогу в Чемпіонаті Європи з пляжної боротьби та стала першою українкою, якій вдалося завоювати «золото” у ваговій категорії +70 кг. Зараз спортсменка готується до Чемпіонату Європи з Сумо.
Єлизавета Моренко (справа) на Чемпіонаті Європи з пляжної боротьби.
Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА
Пропущені змагання пауерліфтерів та брак фінансування
За три дні до війни бахмутські спортсмени завершили виступи на чемпіонатах України з пауерліфтингу та жиму лежачи. Іллю Щербину, який на цих змаганнях виборов дві золоті, три бронзові і чотири срібні медалі, тренер назвав справжнім «медальним комбайном». Щербина приїхав до Бахмута з великими планами, яким не судилось здійснитись.
«Перед початком і навіть впродовж кількох днів після початку війни я був готовий упевнено займати на Чемпіонаті Європи з пауерліфтингу призове місце. Якби пощастило, поїхав би на Чемпіонат світу. Але все скасувалося: спочатку обіцяли фінансування на поїздку, а потім виявилось, що його не буде. Крім того, не було моральних сил, щоб залишити сім’ю вдома», – розказує спортсмен.
Ілля Щербина. Фото надане героєм матеріалу.
З квітня Ілля з сім’єю перебувають у Німеччині (з дитинства Щербина має третю групу інвалідності). За кордоном спортсмен активно тренується, однак форму вже втратив. За його словами, спортсмен не готовий їхати навіть на змагання «Кубок Дунаю» у вересні.
Інші важкоатлети розповідають, що планують готуватися до чемпіонатів, запланованих на наступний рік.
Як бахмутяни тренуються в Україні та за кордоном
Пауерліфтер Єгор Крамчанінов каже: перші кілька тижнів у Бахмуті занять не було взагалі, бо зали були закриті. Потім тренери налагодили контакт з адміністрацією приватних закладів, і тих, хто готується до змагань, почали допускати до тренувань за списками. Вже у квітні, коли голова Донецької області рекомендував бахмутянам поїхати, більшість спортсменів вирішили евакуюватися.
Евакуювали і Донецький обласний спортивний коледж ім. С. Бубки, який з 2015 року працював у Бахмуті. Заклад тимчасово розгорнув свою діяльність на базі факультету фізичного виховання Полтавського педуніверситету імені В. Г. Короленка. Бахмутські борці Микита Гончаров та Катерина Зелених розповідають: оскільки тренери поїхали до Полтави, вони теж поїхали до цього міста. За словами борців, полтавські спортсмени їх прийняли добре.
Зал в Полтаві. Фото надане Катерина Зелених
Тим часом у Бахмуті росіяни вже зруйнували арену «Металург», базу підготовки для олімпійців та паралімпійців з легкої атлетики.
Зруйнований стадіон «Металург»
«Через перший приліт на стадіон у Бахмуті було нанесено шкоду трибунам, – коментує легкоатлетка Аліна Логвиненко. – За кожен сантиметр цього стадіону боровся Віктор Лис (Начальник управління з питань фізичної культури та спорту Бахмутської міської ради Донецької області, – ред.). Він дуже переживав, що треба закласти стіну, адже восени може зіпсуватися і те, що вціліло. А потім прилетіло вже вдруге і втретє, і рятувати більше нічого. Боляче і сумно від того, що росіяни руйнують наші гарні спогади».
Руйнація арени змусили замислитися про евакуацію тих спортсменів, котрі до останнього лишаються в місті.
«Тренувався, поки на стадіон «Металург» не прилетів снаряд, – розповідає тренер з пауерліфтингу Сергій Любченко. – Наразі ще не виїхав, вивіз обладнання до більш безпечного регіону країни, згодом плануємо туди переїхати. До бахмутської команди перейшли двоє перспективних спортсменів з Мирнограду».
Сергій продовжує тренувати своїх спортсменів дистанційно. Втім, не всі вони можуть скористатись спортзалами в містах, де перебувають.
«Виїхали на Рівненщину, з командою та тренером підтримуємо зв’язок, обговорюємо тренування. Але найближча спортивна зала знаходиться за 30 кілометрів від місця проживання. Умов немає від слова зовсім. Форма підтримую у різний спосіб: від резинок до п’ятилітрових баклаг з водою», – каже пауерліфтер Єгор Крамчанінов.
Спортсмени, котрі перебувають за кордоном, розповідають, що можливості для тренувань є, а в спортзалах їм навіть роблять знижки. Для українців абонемент коштує близько 20 євро замість 60-80. Втім, не всім підходять «доступні» зали.
«Я спочатку ходив до звичайної спортзали за 20 євро, але більше 100 кг там повісити не міг. Самі розумієте, це не тренування, ми з великими вагами працюємо, – каже паверліфтер Ілля Щербина. – Знайшов спортзал у сусідньому місті, до нього дістаюся три години. Коштує він 80 євро на місяць».
Легкоатлетка Аліна Логвиненко, яка перебуває у Німеччині, також розповідає, що тренування на стадіоні є для українців безкоштовним. Втім, отримати належний медичний супровід за кордоном складніше через його високу вартість. Аліна розказує, що не має страховки, адже вона – спортсменка, а не біженка.
«На початку травня розболілася нога. Навіть магнітно-резонансна томографія коштує понад тисячу євро, не кажучи про консультацію лікаря і подальше лікування», – каже Логвиненко.
Зал «Леверкузен» у Хілтоні, де тренується Логвиненко. Фото надане героїнею матеріалу.
Про підтримку світу та мотивацію
Спортсмени сходяться на тому, що під час війни знайти мотивацію для тренувань дуже складно, але необхідно. Легкоатлетка Вікторія Ткачук розповідає, що бойовий дух українців в значній мірі підтримують іноземці.
«Звичайні комерційні змагання в Британії. Місцеві, звичайно, підтримують своїх, але нас, українок – навіть більше, ніж британок. Це такі мурахи по шкірі», – каже Ткачук.
А от її колега Аліна Логвиненко стверджує, що в Європі тема України «притихла».
«У хлопців зі збірної, наприклад, питають: у вас там в Україні уже все нормально? Ось ми на змаганнях і показуємо, що в Україні війна», – розповідає легкоатлетка Аліна Логвіненко.
За словами спортсменів, нагадувати світу про війну в Україні непросто через правило «спорт – поза політикою». Але вони розуміють, що це необхідно.
«Коли шукала в собі сили щось зробити, мені допомогло відчуття, що я можу допомогти родині, країні хорошими новинами, – каже Ткачук. – Слід відчути причетність до популяризації України, показати світу, що її ніхто не зможе окупувати. Зробити для цього все, що в твоїх силах – це вже перемога».
Фото на головній Getty images.
Матеріал підготувала Ганна Пешкова.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
