Українська громада в Канаді завжди допомагала Україні наближати Незалежність. Підтримувала національний рух в повоєнні часи Другої світової, допомагала дисидентам за часів радянської влади, а зараз допомагає інформаційно і матеріально протистояти «русскому миру» у світі і на фронті в Україні, підтримує родини загиблих у тому числі і в Бахмуті. Про це журналісту Громадського медіапорталу «Бахмут IN.UA» розповіла волонтер, громадський діяч, засновник Комітету допомоги Україні Оксана Герич з Монреалю.
Саме за часів російської окупації і війни на Сході багато мешканців України і Бахмуту долучилися до волонтерства. Хтось збирав гроші, хтось допомагав у шпиталі, хтось годував і підтримував психологічно військових та вимушено переміщених осіб. В 2014-му році більшість людей, які зайняли відкриту українську позицію, об’єдналися в рух, а потім Громадську організацію «Бахмут Український». Єдиний рух згодом розділився на різні напрямки, активісти створили інші організації, і продовжують працювати у громадському колі Бахмута. Щоб дослідити феномен українського волонтерства у сучасній Україні і за її межами, зрозуміти його основу, еволюцію перетворення у громадські об’єднання, ми вирішили зробити серію публікацій «Феномен українського волонтерства».
Починаємо саме з розповіді громадської діячки української діаспори в Монреалі Оксани Герич, яка вважає, що основою волонтерства в громаді є потреба збереження національної свідомості.
Громада – це волонтерство. Діяльність громади – це збереження мови, культури, зв’язків з Україною.
Абсолютно не плануючи, я залишилася в Канаді у 1996 році, знайшовши чоловіка і сім’ю. Працюю як волонтер і громадський діяч майже всі двадцять років еміграції. Постійно спілкуюся з новоприбулими з України, добре знаю монреальську громаду, бачу всі проблеми і розумію, що між нами та українцями на Батьківщині – провалля. Люди, які живуть в Україні, не мають поняття, що таке діаспора, уявляючи, що це великий долар, тобто діаспора – це багаті люди, які зобов’язані зустріти, все дати і ще в Україну пачки слати. Я родом зі Львова з Галичини, у нас в принципі був постійний зв’язок з діаспорою, бо за часів другої світової війни багато родичів виїхали. Але жодної уяви про те, як функціонує діаспора теж не було.
Якщо говорити в цілому за діяльність громади у Канаді, Америці і загалом в світі це і є волонтерська діяльність. Уряд не бере на себе вантаж фінансувати діяльність етнічних груп, які займаються тим, що зберігають свою культуру, мову, традиції, тим більше допомагають своїй країні і ця допомога ще й обкладається податками. Тому громада – це волонтерство. Вона складається з громадських неприбуткових організацій, церков, шкіл, осередків, що єднають собою українців, як і тих що народилися тут так і українських емігрантів. Діяльність громади – це збереження мови, культури, зв’язків з Україною.
Історія розвитку волонтерства української діаспори в Канаді
Історія волонтерства української громади починається мабуть відтоді, як тут з’явилися перші українці. Коли ти потрапляєш у чуже середовище, починається ностальгія, труднощі з мовою, потреба влаштувати побут, знайти працю та ін., звісно, що в першу чергу шукаєш підтримки у своїх. Як колись, так і зараз такими осередками були і до певної міри залишаються церкви. Всі хто вперше потрапляє туди несподівано вражені. І я пам’ятаю власне здивування, коли прийшла в церкву перший раз і побачила, що під залом де проходить служба, розташовані приміщення, де функціонує кухня, стоїть сцена, актовий зал, куди після служби можна спуститися випити кави, поспілкуватися, а на свята разом покуштувати куті чи паски, провести громадські заходи, концерти та ін. Одним словом тут церква дає можливість людям поспілкуватися не лише з Богом, але і один з одним.
Понад 85 років існує організація, яка була створена, ще Євгеном Коновальцем – це Українське Національне Об’єднання (УНО). УНО було створене для підтримки націоналістичного руху як в діаспорі, так і на території України, для допомоги Україні в часи радянської окупації. До неї входять чотири братні організації: чоловіча організація УНО, жіноча Організація Українок Канади- ОУК (я теж є багатолітнім членом її управи), Молодь Українського Національного Об’єднання(МУНО), Стрілецька громада. Ця організація, яка в 40-50-ті роки очолювала національний рух в Канаді.
В радянські часи Українське Національне Об’єднання фінансувало самвидав в Україні, співпрацювало з українськими дисидентами. При УНО функціонувала українська школа, дитячий садок, бібліотека, кредитова спілка, театр, танцювальні колективи та ін.
Організація Українок Канади в мирні часи завжди допомагала сирітських будинкам в Україні. А зараз, як УНО так і ОУК виділяють чималі кошти на допомогу Україні в бортьбі з русским миром.
Довоєнний напрямок роботи громадськості
В 90-ті з’явилася нова, так звана четверта хвиля іміграції, до якої належала і я. Ми відрізнялися від попередньої, третьої хвилі тим, що були не політичними, а економічними імігрантами. В нас була потреба інтеграції в канадському суспільстві, облаштування побуту, працевлаштування, освіта для дітей і т.п.
Тому ми створили товариство допомоги новоприбулим «Зустріч». Для того щоб мати якісь гроші в організації ми почали проводити перші концерти – Свято матері, Свято Миколая, Вертеп, я робила вечори пам’яті ветеранів УПА, ми висилали кошти ветеранам, ще за часів Януковича, коли їх принижували. Провели фестиваль, наварили борщу – продали, вислали гроші в Україну. Ми вже 17 років святкуємо Івана Купала, на два дні виїжджаємо на природу, люди купують квитки, ми готуємо програму. Купили першу апаратуру, почали щось накопичувати. Впродовж 20 років своєї діяльності тов. Зустріч систематично надає фінансову допомогу для розвитку українських організацій та проектів , як в Канаді так і в Україні , а за останні роки на Майдан та на допомогу фронту.
Загалом довоєнний напрямок волонтерської діяльності в роки незалежності України був орієнтований більше на внутрішній розвиток громади і на популяризацію України. В нас відбувається щорічний український фестиваль, присвячений саме Дню Незалежності України. Трьох денний фестиваль відбувається в Українському парку в Монреалі. Такий захід проходить також в Торонто, подібний фестиваль започаткували в Отаві. Це багато тисячний захід, куди приходять багато не українців, представники уряду, політики. Наш комітет допомоги Україні веде свою активну діяльність під час фестивалю.
Ми вже третій рік ставимо шатро і висвітлюємо інформацію про події в Україні, збираємо кошти на допомогу армії, пораненим та родинам загиблих – ставимо скриньки, продаємо якісь вироби, сувеніри. Одночасно звітуємо про свою діяльність, показуємо фотографії тих військових чи родин, яким ми допомогли. Люди підходять поспілкуватися, ми надаємо інформацію.
Від «Народного Віче» до «Комітету допомоги Україні»
Коли почалися трагічні події на Майдані це був шок. В основному, вони зачепили новоприбулих – українців четвертої, п’ятої хвилі, нам це найбільше боліло. Ми дуже обурювалися чому світ мовчить. Мої товариші, які знали, що я активно займаюсь громадською діяльністю, дзвонили з проханням організувати мітинг біля російського консульства у нас в Монреалі. Жодна з організацій на той момент не взяла на себе такої відповідальності. Фактично ми за 1,5 доби організували цю маніфестацію, це саме був день коли почалися розстріли на Майдані. До нас прийшли тоді представники сірійської, венесуельскої громади, поляки, грузини. Ми зробили ще декілька акцій, а тоді вирішили, що треба якось організовувати цей рух. Ми скликали громаду, щоб порадитись, як бути далі, вирішили назвати збір Народне Віче. Приходило дуже багато людей і не лише українців, кожен висловлював побажання і пропозиції щодо подальших дій. В кожного з нас виникало виникало питання, а що можу зробити я , чим допомогти живучи в Канаді? Зголосилося чимало активістів і так утворився комітет допомоги Україні Монреаль, який я очолювала, а зараз є заступником.
Ми розподілили напрямки роботи. По-перше організація та проведення вуличних акцій. Такі акції проводилися майже щотижня. Намагалися реагувати миттєво на будь які важливі події в Україні та доносили їх до канадського суспільства організовуючи маніфестації та через місцеві ЗМІ. Зустрічалися з міністрами уряду Стівена Гарпера ведучи дебати за зачиненими дверима, висловлюючи наші пропозиції та побажання. Розпочали співпрацю з іншими етнічними громадами, які стали на нашу підтримку, проводили з ними спільні міжнаціональні акції. Подібні комітети були створені і в Торонто і в Отаві. Наприклад, в Отаві була організована велика акція, де відбулася хода між посольствами країн, які були підписантами Будапештського меморандуму. Це була гігантська колона, яка завершила ходу перед парламентом. У той день на парламенті поряд з канадським висів український прапор – це дуже велика честь.
Подруге, створився інформативний напрямок. Тут теж існує свій «руський мир», який почав ширити свої антиукраїнські публікації. Нам довелося відстежувати і спростовувати ці публікації, поширювати правдиву інформацію через канадські ЗМІ.
Антиукраїнська політика в усіх засобах масової інформації велася десятиріччями. Крадіжка, перевертання історії, створення ганебного образу українця, але Українська держава не реагувала. Навіть ми як маленька громада, коли в нас з’являлися такі публікації, робили позиви у суд, а Україна мовчала. За таку байдужість ми платимо велику ціну, своєю кров’ю. Зараз українці самі мають зрозуміти, що треба елементарно думати, а не тільки дивитися зомбоящик. Хоч свого часу казали, що Україна мирно відділилася від СРСР, але нічого подібного Росія, нас ніколи так просто не відпустить.
Українська діаспора у світі складає 20 мільйонів. І ви, знаходячись в Україні повинні розуміти, що ми одне єдине ціле просто, Ви там, а ми в світі.
Я вважаю, що ми повинні вчитися у свого ворога, адже Росія тісно співпрацює з діаспорою, фінансує російські ЗМІ, школи організації, а Україна – ні! Я вважаю, що ми повинні популяризувати свої ідеї, свою культуру в світі, навчати молодь гордится тим, що вони українці. Це має бути організований інформаційний рух, керований та контрольований українською державою.
Допомога українським військовим від Майдану до війни на Сході
Під час майдану , а потім після окупації Криму і Сходу у 2013- 2014-му році основним напрямком була фінансова та гуманітарна допомога. Тоді потрібно було все, від білизни до військових пристроїв. Для нас не було проблеми зібрати гуманітарку (одяг, берці, спальники, ліки, інвалідні візки та інше), люди привозили речі з усього Монреалю , а також із Квебеку та Шербруку, але дуже багато коштує пересилка. Нам робили знижки, але ми віддавали 300-500 доларів за пересилку, було шкода витрачати такі кошти і ми вирішили припинити цю акцію та допомагати лише грошима. Ми весь час співпрацюємо з волонтерами в Україні. Кожен має друзів, знайомих родичів, той знає родину загиблого, чи ветерана, у когось знайомі займаються волонтерством. Ми працюємо через людей бо знаємо, що існує шахрайство.
Зараз діяльність поділяється на допомогу армії, пораненим, родинам загиблих. Ми назбирали якусь суму і шукаємо, кому зараз найбільше потрібна допомога. Я сперечалася, пропонуючи допомагати якомусь одному батальйону, але мені сказали ні, щоб нікого не ображати, даємо всім потрошки. Збираємося разом, вивчаємо потреби, дивимося які є докази, голосуємо, приймаємо рішення. Наші діти також пишуть листи до воєнних.
Допомагає вся громада, за будь якої можливості ставимо скриньки і збираємо кошти. Загалом за весь період 2013-2017рр. Комітетом було зібрано та відправлено в Україну близко 200 000$ , не враховуючи гуманітарної допомоги.
Зараз готуємося до ходи вишиванок. Спочатку в Комітеті працювало 15 волонтерів, але не всі витримують, люди сходять з дистанції – хтось зневірюється, у когось немає часу на організацію та волонтерську діяльність, але при кожній нагоді люди роблять пожертви і допомагають.
Масові публічні акції зменшилися, особливо прикро, що ти виводиш на вулиці людей, звертаєшся до канадського уряду, і він робить більше ніж український уряд для своєї держави. Дивишся українські новини і стає соромно. Ви ж зрозумійте, ми звертаємося тут до світу, до уряду іншої держави. Ми запрошували мера Монреаля, він з нами тісно співпрацював, в Монреалі висів український прапор на мерії, коли ми приходили на сесію подякувати за підтримку України, нам аплодували, встав весь сесійний зал, і вітав нашу делегацію словами «Слава Україні!». Це різні речі, робити це в Україні – обов’язок її громадян, а тут – крик нашої душі.
Виховання національної свідомості
За фахом з України я вчитель початкових класів, переїхавши до Канади з 1997р. працювала в українській суботній школі, яка була створена ще в 50-ті роки. У зв’язку з тим, що еміграція збільшується, якісно змінюються і потреби сучасних дітей, тому виникла потреба в реформах. Ось уже три роки як ми створили нову загальноосвітню школу, і вона переросла в український культурно-освітній центр “Оберіг”, який я очолюю, доречі, єдиний в Квебеку. Уявіть собі, тут дві іноземні мови англійська і французька і ще додатково вивчати українську – це подвиг батьків та дітей! Тобто діти навчаються в канадських школах, а для того щоб віддавати час українству виділяють вихідні і вечори. В нас навчаються діти, як народжені в Канаді ( другої, третьої і навіть четвертої генерації), діти з мішаних подруж ( мати, чи батько не є українцями) так і діти новоприбулі з України. В зв’язку з останніми подіями в Україні до нас прийшло багато дітей з російськомовних родин.Вони покидають російські школи і батьки це роблять свідомо, бо вважають що саме зараз прийшов час визначатися. Навчання в етнічних школах в Канаді не є безкоштовним, школа працює на рівні приватної.
Ми також створили Школу мистецтв, бо хочемо зберегти і передати дітям наші традиційні вишивку, петріківку, писанкарство на сучасному рівні. Я наприклад займаюсь бісероплетінням – люблю плести традиційні українські ґердани і силянки, та навчати цьому дітей і дорослих.
В 2012р. утворився аматорський театр “Стожари”, зараз до нього долучилося багато професійних акторів. Нам лише 5 років, але не одна тисяча доларів вже зароблена нами пішла через Комітет на допомогу Україні. Коли почався Майдан, ми зробили різдв’ний Вертеп. У громадах є такі спільні обіди- Свячене (на Паску) і Кутя (на Різдво). Ми їздили по церквах, виступали і збирали кошти для майданівців. Монреаль це велике місто і ми всі в костюмах Чортів, Ангелів, Царів їздили від церкви до церкви, а в машині слідкували за подіями на Майдані, приїзджали до храму зі сльозами на очах і знову виступали, адже так хотілося, хоч чимось бути корисними Батьківщині у такі скрутні часи.
Театр продовжує свою активну волонтерську діяльність, ставлячи нові вистави заробляє кошти на допомогу в бортьбі з російськими окупантами. Зараз ми вперше відправляємося з гастролями по Канаді. Хочу підкреслити, що весь склад театру – волонтери, тобто ми працюємо на сцені у вільний від основної роботи час і безкоштовно.
Ще до подій на Майдані, ми організували перегляд фільмів на історичну тематику – про голодомор, Гулаг, репресії, Другу світову війну та ін.. І після перегляду до нас підходили люди і запитували, що робити, як міняти свідомість людей щоб уникати такого гіркого історичного досвіду? Я також про це багато думала І вважаю, що найважливіше з чого треба починати – це освіта і виховання національної свідомості та гідності у дітей. Я живу в демократичній мультинаціональній країні, і я поважаю всіх, але думаю, що сучасній Україні зараз зовсім не завадить націоналізму. За роки багатостолітньої окупації, розірваності України австро-угорською, польською, російською, радянською імперіями, ми пережили не один геноцид і не мали змоги плекати свою національну культуру, це і так чудо, що ми вижили, як нація.
Надія у скрутні часи
Завжди потрібно шукати позитив. У складних життєвих ситуаціях я користуюсь девізом свого діда. Він був засуджений, як воїн УПА і відправлений на уранові шахти в Казахстан, пройшов дуже складний життєвий шлях. Перебуваючи в тюрмі, а тоді засуджували на 25 років за політику, він написав хімічним олівцем на звичайному камінці з двох сторін одну фразу: «Завжди так не буде!». Його врятувала віра! І я в це вірю, завжди не буде так важко, ми переможемо і здобудемо, і збудуємо таку Україну, якою будемо пишатися, адже за нами правда і значить з нами Бог!
Слава Україні!
