Людство переоцінює ставлення до сфери медицини і медичної освіти. Завдяки пандемії повертається повага до лікарів і медсестер, підвищується престижність професії. У Бахмуті вже 95 років існує навчальний заклад, який готує медичних працівників і працівниць – нині він носить назву Бахмутський медичний фаховий  коледж. Історію навчального закладу, сучасні виклики і плани на майбутнє досліджувала учасниця конкурсу для молодих журналістів Емілія Суркова – детально читайте в її матеріалі.

Примітка. До 99-го ювілею медичного коледжу редакція публікує наш архівний матеріал, датований листопадом 2021 року.

“Останні десять років виявилися дуже складними – це і початок реформи медсестринства, і події 2014 року, і введення ліцензійного державного іспиту в тестовій формі  при наявності сторонніх спостерігачів, і зміни в матеріально-технічній базі коледжу і гуртожитку”, – розповідає директорка Бахмутський медичного фахового коледжу Наталя Красножон. 

За 95 років існування коледжу його очолювали вісім керівників. Наталя Красножон керує навчальним закладом з 2008 року. І всі ці виклики прийшлися саме на її період роботи. З початком карантинних обмежень коледж  як і всі інші освітні установи стикнулися з потребою налагоджувати систему дистанційної освіти, хоча для медиків така форма виявилася досить складною.

“В умовах підвищеної ролі медицини та медичних кадрів ми вирішуємо нові задачі – продовження модернізації й поповнення матеріальної бази, корінна перебудова навчального процесу у зв’язку з дистанційним навчанням. Остання задача особливо складна, бо неможливо опанувати професійні навички без особистого безпосереднього спілкування студента з викладачем», – зазначає Красножон.

У зв’язку з впровадженням медичної реформи екстреної медицини у співробітництві з ПРООН заклад працює над питанням відкриття нової професії – “Екстрений медичний технік”.

Першими педагогами були практикуючі лікарі

На сайті Бахмутського медколеджу ви можете прочитати, що навчальний заклад відкривався як фельдшерсько-акушерська школа. 33 випускниці єдиного акушерського відділення вчилися три роки і завершили навчання у 1929 році. Першим директором був лікар Олександр Бадодін, який зібрав до викладання кращі медичні кадри міста.

Одним із засновників закладу вважають  Арона  Китаєва. Він народився у Бахмуті в 1884 році. Професію медика здобував у Харкові. Арон Львович працював лікарем єврейського товариства в Бахмуті, ліквідовував епідемії холери. За його ініціативою в Артемівську організували онкологічний диспансер та ендокринологічний пункт, пологове відділення, яке він очолив. Він також викладав у медичній школі. У 1937 році  Китаєв став депутатом Верховної ради СРСР, а в 1939 році його не стало.

У Бахмутському краєзнавчому музеї зберігаються спогади лікарки Зінаїди Друпп:

“Кітаєв А. Л. був досвідченим лікарем-гінекологом, вимогливий у роботі і був сердечною людиною. Від нього я  отримала чимало знань з акушерства, працювала  з Ароном Львовичем на посаді акушерки майже три роки“.

За могилою Арона Кітаєва, який був похований на Маріупольському кладовищі у Бахмуті, наглядають студенти Бахмутського медичного коледжу.

Від школи до коледжу

За період свого існування коледж неодноразово змінював назву.  Навчальний заклад розпочав своє існування як “Артемівська фельдшерсько-акушерська школа”. У 1954 році наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР медичній школі присвоєно статус “Артемівського медичного училища”. У 2017 році навчальний заклад “Артемівське медичне училище” отримав назву “Бахмутський медичний коледж”, а з 2020 року коледж має назву “Бахмутський медичний фаховий коледж”.

Іспити на знання радянської Конституції

У документах з архіву медичного коледжу зазначається, що для вступу до акушерсько-фельдшерської школи, який здійснювався на базі 7 класів, потрібно було скласти іспити з Конституції СРСР, української та  російської мов, математики.

Зараз, щоб вступити до навчального закладу  на сестринську справу, потрібно скласти іспити з української мови, біології або математики. До речі, коли у 2019 році я складала іспити до вступу, майже всі абітурієнти другим предметом обрали біологію.

Війна обірвала учбовий процес

У червні 1941 року студенти здавали державні іспити для отримання дипломів. Коли у жовтні 1941 року німці захопили Артемівськ, деякі викладачі  фельдшерсько-акушерської школи і лікарі залишилися у місті та надавали медичну допомогу населенню. Зінковська-Кібкала та Хайлов Г. С., який (після війни він очолював медшколу) разом зі своїми колегами надавали допомогу бійцям радянської армії й за весь  період окупації врятували  сто двадцять  солдат.

Розподіл молодих спеціалістів

В архівних документах медичного коледжу зберігаються дані про розподіл молодих спеціалістів. Після закінчення війни одна із задач, яку вирішувала радянська влада – це інтеграція західних районів України в УРСР. Цей процес отримав назву “Совєтизация”. Зі східних областей України направляється багато спеціалістів в західні регіони. На прикладі знайдених архівних  матеріалів зрозуміло, як був здійснений розподіл двох випусків у 1955 році (далі оригінал Наказу від 1955 року):

“Согласно плану распределения Министерства здравоохранения УССР выпускников 1955 года направьте для работы: 

1. Сталинская область – (51%) 30 чел.
2. Тернопольская – (39%) 23 чел.
3. На учёбу – (5%) 3 чел. 
4. По месту жительства семьи – (5%) 3 чел. 

  Всего – 59 студентів”

“Здравствуйте, наши преподаватели и весь педагогический коллектив Артёмовской акушерской школы. Примите наш привет из Волынской области. Сообщаем Вам, что доехали мы благополучно до области, с области нас направили по районам: два человека уехали в Ратнивский район  и два в Любомский.  Шарендо работает в 5 км от  Луцка. Приняли нас неплохо. Только с деньгами пока еще ничего не уладили. Работаем в селах при медпунктах. Работа идёт хорошо, как дальше будет –  не знаем. От района в одну сторону 23 км, самое отдалёное село недалеко.  Рядом  протекает река Буг. Со двора видны польские домики. Живём среди песка и сосен. Где остальные – нам неизвестно. Соловьянова от меня в 15 км. Пока всё”, – оригінал листа студентки, яку направили до Волинської області.

В останні роки випускники закладу все частіше вступають до вищих навчальних закладів на медичну спеціальність. За даними коледжу приблизно 60-70 % випускників після закінчення коледжу йдуть працювати за фаховими спеціальностями здебільшого у Донецькій області.

“Жодного разу не пошкодував, що був студентом медколеджу. Я отримав багато знань та навичок, жив у гуртожитку, що для мене як для іногороднього студента було важливо. Багатьом випускникам, які отримують спеціальність важко знайти роботу. Наші студенти-бюджетники з такою проблемою не стикаються – коледж надає місце роботи в медичних закладах“, – розповідає Богдан Резеченко, який отримав диплом фельдшера у 2021 році, зараз здобуває вищу медичну освіту.

Не всі лікарі у білих халатах

У 1974 році військкомат набирав юнаків на навчання військових фельдшерів в Артемівське медучилище. Конкурс при вступі 4-5 осіб на одне місце. Після медичної комісії і здачі іспитів 30 хлопців 14-16 років стали навчатися в групі 1/9 «Ф». Одним із випускників тієї групи був В’ячеслав Євтушенко -кандидат наук, заступник заввідділу з питань охорони здоров’я при Секретаріаті Кабінету Міністрів України.

У своїй статті крім медичних дисциплін і безкінечної хімії, анатомії та латині, згадує місяць роботи у радгоспі, спортивні секції та своїх педагогів:

“Класний керівник, якого всі ми пам’ятаємо і будемо завжди йому вдячні за те, що він був у нашому житті ‒ Кічіджи Микола Іванович. Його зразок любові до медицини прищепив до багатьох з нас таке саме ставлення до мистецтва Асклепія. На випускному вечорі наш викладач літератури Габєлєв Марко Володимирович, яскрава особистість, сказав таке: “Мужчини, вам потрібно вчитися все життя, щоб стати успішними. А то вашої зарплати буде вистачати лише на те, щоб доїхати до Курдюмівки”. З тих пір я все життя навчався і продовжую навчатися”.

“Бахмутський напрямок. Під час другої світової війни мій дід, Євтушенко Федір Гордійович, воював у складі партизанського загону “Ч”. Громив інших загарбників нашої козацької землі саме у Артемівському районі. Думаю, що це символічно, коли дід і онук прагнули одного і того самого ‒ свободи своєму народові. Для мене Світлодарськ, Кодемо, Зайцеве, Вершина, Бахмут… мають не тільки топографічне значення. Це символи нашої свободи, історії, боротьби за волю і землю. Це все моє, моїх дітей і онуків, моїх земляків і моїх побратимів”, – зазначає Євтушенко. 

Під час перебування “Айдару” на Світлодарській дузі начальник медичного пункту отримав мав підпорядкуванні випускницю Бахмутського медичного коледжу медичну сестру Дарину Галку. Він з теплотою згадує професіоналізм та сміливість дівчини, її заслуги:

“Дарина після війни отримала інвалідність, пов’язану із захистом Батьківщини. Природна скромність не дозволяє їй користуватися належній їй шаною і повагою як ветерану Збройних Сил України та учаснику бойових дій. Таке життя, ще немає 30 років, а вже ветеран. Доречі, для прикладу молоді: Дарина під час участі у війні продовжувала здобувати вищу освіту реабілітолога”.

В’ячеслав Євтушенко зазначає, що саме під час війни повною мірою усвідомив цінність знань з медицини:

“І тому закликаю своїх колег і теперішніх і майбутніх весь час вчитися медицині, вчитися наполегливо і чесно. Кожне врятоване життя назавжди зарахується вам і людьми і Богом”.

Наразі, навчаючись у Бахмутському медичному коледжі, можна отримати професію фельдшера або медичної сестри.  З 2020 року можна оволодіти  робочою спеціальністю екстреного медичного техніка, пройти курси підвищення кваліфікації за спеціальністю “молодший медичний спеціаліст”, отримати додаткові професійні навички на курсах лікувального масажу .

У цьому році Бахмутський медичний фаховий коледж зайняв 8 місце по Україні з якості написання ліцензійного іспиту. Коледж прагне надати своїм студентам якісні знання та вміння,  які вони можуть розвивати у подальшому, набуваючи професійного досвіду і допомагаючи людям.

До теми:

“Більшість вступників — це випускники 11 класів”: як проходить вступна кампанія в Бахмутському медколеджі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Весна 2014 року: в Бахмут починають з’їжджатися не місцеві — їх помітно одразу: вони виділяються з натовпу. У місті відбувається перший проросійський мітинг — на нього приходять і ті люди, яких ми добре знали: сусід, з яким віталися щоранку, знайома з роботи і ще десятки людей, про позицію яких раніше не здогадувався. Згодом на будівлі міської ради висять два прапори – український стяг і так званий прапор “днр”. Місто займають проросійські бойовики. Окупація тривала з 12 квітня по 6 липня. За цей час люди відкривалися по-новому: хтось приємно дивував, а хтось ставав розчаруванням. Бахмут звільнили бійці батальйону “Артемівськ” у липні 2014. За цей час росіяни  чотири рази намагалися штурмувати військову частину, але українські військові не здалися та тримали оборону. Бойовики відійшли без успіху. Перша окупація стала провальною.

Як відбувалася перша окупація Бахмута, чому вона відбулася, хто чинив спротив, хто й як допомагав українським військовим? Ми поспілкувалися зі свідками тих подій, подробиці читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Микола Ціхно

Микола Ціхно — бахмутянин, який був одним із громадських активістів патріотичного та соціального спрямування.Зараз працює інженером в управлінні Донецької залізниці в Харкові. У 2014 році, під час окупації Бахмута, був учасником руху опору.

Що ви пам’ятаєте про весну 2014 року? 

В лютому 2014 року, після подій на Майдані, які увійшли в історію як вогнехреща, ми з друзями в самому центрі міста, на площі Свободи, організовували мітинг або, скоріше, пікет на підтримку мітингувальників. Нас було тоді не так багато, бо актив Бахмутський з прихильників Євромайдану тоді по вихідних їздив на заходи в Донецьк. Ті, хто не могли поїхати в Донецьк, долучилися до нас. Пам’ятаю, у мене був такий ще плакат, дуже провокаційний: “МВС наслідує СС”. 

Ми ще займалися поширенням різного штибу агітаційних матеріалів. Наприклад, готували листівки та розклеювали їх по дошках оголошень. Там був такий зміст: “ні ЄС, ні Таможенний Союз, лише єдина Україна”. А вже коли почалася так звана “русская весна”,  тоді особисто я відійшов від будь-якої публічної активності і перейшов в інтернет, бо це вже було небезпечно. Там я проводив палкі дискусії з місцевими прихильниками “русської весни”.

Це мені допомогло знайти в мережі багато однодумців, які займалися тим самим. Так вдалося зібрати групу людей, які були настільки завзятими, що були готові навіть брати участь у якихось акціях у реальному житті. Ми зробили вилазку 13 квітня — це на наступний день після проголошення “республіки” і після того, як були вивішені прапори сепаратистів в центрі міста. Один прапор був вивішений на даху міської ради і ще один — на флагштокці біля входу в міськраду. Так от, ми вийшли з українським прапором до цього флагштоку, просто стягнули по тросику той прапор “днр”, зрізали його ножем і вже намагалися прилаштувати якось український прапор на його місце. В цей час до нас вийшли двоє людей з магазину “Центральний”.  Вони представилися чи то черговими по центру міста, чи то вони представилися якимось комендантом — формально вони були від цієї “днр”. 

Вони почали кричати “Міліція, міліція! Тут бандери, а це фашисти”. На цей крик вийшли з будівлі міськради два мєнта і вимагали, аби ми віддали їм їхню ганчірку.

Я спитав, хто вони взагалі такі. “Ми — міліція днр”. Я кажу: “А можна ваше посвідчення?”. Один з них мені тикає своє ксиво, а я читаю в самому верху гриф “Міністерство внутрішніх справ України”. Питаю, а як так може бути, що у їхніх документах пише “МВС України”, а представляються якимись міліціонерами днр?”.

Відповідає: “Ви ж розумієте, ми ж тільки вчора оголосили свою незалежність, у нас республіка молода, а ксиви і форму нам дадуть згодом”. Ми кажемо: “Давайте хай висить ваша ганчірка, а поруч із нею ми повісимо український прапор”. Міліція знову ж таки каже: “Ви ж розумієте, у нас своя державна символіка, а прапор України – це ж тепер, розумієте, символіка іноземної держави, тому ми не згодні. Давайте або нам кориться будете, або ми вас зараз будемо пакувати”.

І ми вирішили все ж таки кинути їм ту їхню ганчірку, забрати державний прапор та на таксі роз’їхатися по різних кутках Бахмута.

Чим ви ще займалися під час окупації?

По ночах виходили з синьою та жовтою фарбою і малювали українську символіку на стінах, на стовпах в місті. Балончиком з фарбою списували різні українські гасла та гасла проти російських сил.

А ви не боялися це робити? 

Боялися, звісно, боялися. Але не в тім справа, а в тому, що ми були тоді не єдині, хто це робив. Коли ми бачили символіку, яку малювали не ми, нам було дуже важливо розуміти, що оця наша організація неформальна, яка будувалася в інтернеті — вона була лише маленькою частинкою з того загального руху опору, який сформувався зі звичайних цивільних людей для того, щоб окреслити: в окупованому Бахмуті є проукраїнська позиція. Що ми, українці, тут присутні. І це нас дуже сильно надихало.

Треба розуміти, що більша частина Бахмута, як і в принципі в суспільстві, інертна. Вони не зацікавлені політикою. А ось політично активні громадяни тоді поділялися на два нерівних табори: з одного боку, це були проросійські активісти, у яких були всі карти на руках; з іншого боку, були ми, які на той час не мали можливості активно їм протидіяти. 

Чому так відбувалося?

Справа в тім, що була інформаційна підтримка росії. Ми знаємо, що мешканці сходу України традиційно перебували в інформаційному полі російської федерації і звідти черпали політичні наративи. Навіть в Бахмуті один час були вимкнені українські центральні телеканали, замість них крутили російські. І не варто забувати, що тодішній очільник міської ділянки міліції Сергій Братков співпрацював з бойовиками.

І всі менти, які брали участь в охороні акцій цих сепаратистів, ходили з георгіївськими стрічками і цим демонстрували свою відверту підтримку їхнім ідеям. Але окрім цього, є ще один момент, який я хотів би наголосити: це те, що в мене є всі підстави вважати, що і органи місцевої влади в Бахмуті, або хоча б частина з них, яка мала вплив, також були прихильні до тих ідей. Я займався організацією акцій в Бахмуті десь з 2011 року, і знаю як це зазвичай робиться. Потрібно було обов’язково подати повідомлення до органів місцевої влади про те, що такого-то числа в такій-то годині ми плануємо зробити такий-то захід. Без цього документу, згідно зі статтею 39 Конституції України, це не є масовим заходом, а є масовим заворушенням зі всіма витікаючими наслідками для організаторів та учасників таких заходів. 

Я сам собі задаю такі питання: якщо повідомлення про оці акції “руська весна” надходили до міськради, чому вони не передавалися до суду? Для того, щоб отримати юридичну оцінку цим заходам. Ми ж розуміємо, що це можна 1 березня прикидатися дурником і вважати, що ми не знаємо, що там відбувається і що ці люди хочуть. Але ми ж знаємо, що ці заходи відбувалися регулярно, щотижня. Можна було зрозуміти, що на них вимагається повалення державного устрою або принаймні територіальної цілісності України. 

Але, можливо, ці повідомлення до міськради від організаторів “руської весни» не надходили. Тоді вони автоматично є масовими заворушеннями, і вони мали бути розігнані. Я розумію, що вони не могли бути розігнані на той час, тому що мєнти тоді керувалися з росії і ніхто цим не займався. Але сама місцева влада могла б чітко окреслити свою позицію, зробити якісь звернення до громадян через ЗМІ, сказати, що такий-то захід такого-то числа є незаконним, а його організатори і учасники цих мітингів підлягають, значить, такому-то покаранню. А бахмутян попросити не брати в цьому участі. Наскільки я пам’ятаю, таких закликів до мешканців Бахмуту з боку місцевої влади не було. Опинившись в таких умовах,у нас не було жодної можливості протидіяти цим заходам. Ми були найбільш уражені у своїх здатностях до якогось супротиву. 

Яка атмосфера взагалі була в місті під час окупації? 

Ну, по-перше, коли була окупація, я себе повністю вважав самотнім, тобто я не бачив ніякої підтримки місцевої влади. Ну, атмосфера. Ми ж пам’ятаємо, як здійснювалися обстріли військової частини. Ось, наприклад, у мене маршрут з дому до роботи пролягав повз військову частину. І це треба було щоранку після нічних обстрілів набиратися хоробрості для того, щоб на роботу йти. Не всі з моїх співробітників таку хоробрість знаходили. Дзвонили керівникам, просили відгул на цей день, щоб залишитися вдома.

Здається, така ж сама ситуація була з більшістю громадян, принаймні з тими, які жили недалеко від військової частини… І з приводу частини, в мене є цікаве спостереження, що насправді, коли почалися її обстріли, тоді сепаратисти трошки розділилися у своїх поглядах на це на два табори. Загальна їхня маса була невдоволена, тому що вони не вважали, що потрібно проводити бойові дії, і що українська влада сама здасть це без жодного пострілу. А виявилося так, що ополченці привели їм війну під вікна їхніх власних будинків. Але була невеличка група найбільш відбитих сепарів, які вважали, що немає ніяких битв між ЗСУ і ополченцями в Бахмуті, що насправді всі ці напади на військову частину робили українські війська. Вони себе підтримували такими надіями, що ще не все втрачено і що насправді ця війна має сенс.

Ви пам’ятаєте день, коли Бахмут звільнили? 

Жінки з дітьми виходили на вулиці. Було багато наших військових. Це було справді свято — тут нема чого додати. І хотілося б, щоб воно повторилося колись. Після звільнення місто змінилося: зникли російські прапори з вулиць, з’явилося багато українських прапорів. 

Костянтин Чаловський

Костянтин Чаловський — бахмутянин, учасник російсько-української війни, брав участь у визволенні Бахмута у 2014 році у складі батальйону “Артемівськ”. Долучився до війська повторно у 2022 році. Зараз демобілізований. Активно допомагає військовим досі.

Розкажіть, як ви пам’ятаєте весну 2014 року? 

Весна почалася з того, що ми сиділи з жінкою за телевізором, стежили за Майданом, переживали….Пам’ятаю, як захоплювали Крим… Згодом я пішов у воєнкомат, вирішив йти воювати. Раніше я працював в СІЗО, командиром руху після реагування, тож вмів стріляти. Куди-то мене записали, сказали: “Чекайте”, і все.

Після цього я побачив, що формуються добровольчі батальйони… Я доєднався до добровольчого батальйону “Артемівськ”, яким керував Матейченко (ред. під час бойових дій на Донбасі командував добровольчим батальйоном “Артемівськ” та керував державними адміністраціями Краснолиманського та Артемівського районів Донецької області). В Бахмуті ми були близько місяця, поки його не звільнили. 

Щось вас вразило в Бахмуті тоді?

Був один цікавий момент. Коли в Бахмуті пробули захоплювати військову частину, це, може, був початок квітня, піді мною жив сусід. Я його часто зустрічав і побачив, як він в цей день повертається в камуфляжній формі, тобто він брав участь у цьому захопленні. Я тоді дзвонив навіть в поліцію повідомити про нього. Його пішли перевіряти. Потім вже вияснили, що це саме я сказав, і шукати почали вже мене. Я був в списках. У ДНР-овців були якісь свої чорні списки. 

Чим вам день звільнення запам’ятався?

Ми заправлялися на доправку на виїзді з самольота. І дивимося, біля нас машина, виходить, газелька, у ній сиділи люди з автоматами, з камуфляжем (ред. йдеться про проросійських бойовиків, які покидали місто). Поїхали ми за цією газелькою, подивилися, що вони поїхали з міста в сторону Дружківки, Дебальцева. А нам тоді дали завдання піти на нашу телевізію, яка біля індустріального технікуму. Ми мали переключити канали на українські, бо крутили тоді російські. Зайшли ми з автоматами туди, там сидів ще їхній боєць — наказали йому переключати канали. 6 липня Бахмут звільнили. Почалося відновлення України. Людей було дуже багато, всі підходили дякувати.

Що сталось з тим хлопцем, вашим сусідом, який брав участь у захопленні частини?

А от він з’їхав потім через місяць-другий. Взагалі, я його, коли побачив, затримав і в СБУ передав. А потім сказали, що його відпустили, і все. Бо доказів прямих не було.

Що для вас змінилося особисто після цієї першої окупації?

Після поранення мене поставили в Бахмут начальником ДАІ. Ну, і я почав боротися з корупцією — не на словах, а на ділі. Закон ж був один для всіх. Тоді на мене почали копати. Проти мене відкрили кримінальну справу, був суд, потім виправдання…

На мою думку, найгірше те, що не змінилося в Україні, — це корупція.

А позитивні зміни для вас відбулися?

Люди хотіли ставати кращими. Навіть я на своєму прикладі це робив, коли працював в ДАІ. Якщо було порушення, я штрафував усіх, незалежно від статусу. Навіть сина Реви штрафував, коли він на Новому ринку запаркував машину не в призначеному місці.

Олександр Салагаєв

Олександр Салагаєв — бахмутянин, у 2014 році активно допомагав військовим. З 2022 року доброволець та учасник російсько-української війни.

Якою ви пам’ятаєте весну 2014 року?

Я пам’ятаю цей референдум (ред. йдеться про псевдореферендум 11 травня 2014 року, який влаштували проросійські бойовики на територіях Донеччини та Луганщини).

Добре пам’ятаю, що ходив по місту, дивився — було достатньо багато незнайомих людей. Ну, якби от по місту йдеш, й ти знаєш, хто тут свій… Були хлопці такі достатньо крепкі, які ходили по місту, яких я не знав. Атмосфера була достатньо напруженою. Оце я пам’ятаю дуже чітко, тому що наше місто, наша земля українська, але відчувалося, що тут зараз є інша сила, достатньо сильна, і вийти проти неї просто так, з українським прапором, це було дуже небезпечно.

Мої хороші знайомі служили у військовій частині. Я можу плутати дати, але добре пам’ятаю, коли було протистояння нашої військової частини. Вони виявилися  практично в кільці. Ми привозили їм рації, бо, знаєте, у них мало що було з такої техніки, яка була б потрібна. Цілу машину піску якось привезли для того, щоб вони могли набити мішки, якими укріплювалися.

Ми познайомилися з офіцером — це був наш військовий, який тоді був одним з тих, хто утримував склад зброї на Володарці, коли вони її обороняли. Ми спілкувалися, і пам’ятаю, що він сказав, що буде війна. Він був в цьому на 100% впевнений. У 2014 році ми купили хлопцям перший тепловізор, і я вперше його побачив. Це зараз всі знають про нього, а тоді це було щось інше.

Ви не боялися відкрито допомагати військовим?

Та ні, я знав цих людей — це були хороші знайомі, друзі, не чужі люди. І якось це все відбувалося на довірі особистій. Ми ж до цього не обговорювали: “Я за Україну, а ти за Україну?” У нас ж не було навіть таких питань. Дуже багато залежить від твого оточення. У мене воно було на 100% проукраїнське.

Звісно, ти не міг підійти тоді на вулицю і сказати “О, давайте зробимо щось проукраїнське”. Але ти бачив, що ти далеко не один, що вас багато, і люди готові були щось робити. Самотнім я себе точно не відчував — мої друзі та знайомі мене підтримували. Ось це було важливо. Ми завжди вибираємо тих людей, позиція яких тобі близька. Ось так це відбувалося. Ще пам’ятаю, як мої знайомі розклеювали листівки — це було достатньо небезпечно. Деякі таксисти тоді намагалися за ними слідкувати.

Ви не боялися, що за вами теж будуть стежити?

Ми ж були не настільки видні та, скажімо так, популярні, щоб за нами стежили. Але, звісно, що ти не надягав жовто-синю футболку і не ходив так по місту. Треба було підтримувати міри обережності: зустрічаючись з кимось, ти зустрічався в безлюдних місцях, швидко під’їхав, швидко віддав, швидко поїхав. Тобто це було якось так.

Коли я приїхав до Дніпропетровська, то зустрівся зі своїм товаришем, побачив, як формується добровольчий батальйон. Було дуже велике бажання в нього вступити, але коли почалися тренування, я зрозумів, що з моєю спиною я просто не витягну взагалі, плюс я не пройшов медкомісію. Але в 2022 році я таки пішов добровольцем.

Ви пам’ятаєте звільнення Бахмута у 2014 році?

Ми прийшли до своїх друзів, вони жили в багатоповерхівці прямо в центрі. Зателефонували і сказали: “Давайте відмічати — це ж свято”. Настрій у всіх був припіднятий. Ми знову стали Україною. Тобто ми завжди були Україною — це однозначно, але те, що тепер тут висить український стяг і стоять наші війська, — це було неймовірно. Це був просто якийсь такий душевний підйом, що не передати словами. Але ми намагалися дітям це пояснити: ми тепер вільні!

Що найбільш важливого для себе винесли? 

Тоді один із моїх товаришів вперше сказав, що хоче, щоб замість Артемівська був Бахмут. Для мене і сьогодні змінювання назв вулиць, ну, це така двояка штука. З однієї сторони, від цього (ред. радянської спадщини) треба відійти, з іншої сторони, я завжди не знаю, коли ж час цим займатися… Тому я якось так спочатку сприймав це. А сьогодні я чітко розумію, що це потрібно, тому що усі ці старі речі — вони повинні йти, і наші діти — вони повинні бути громадянами цієї держави.

Я розмовляю зараз російською мовою, тому що для того, щоб висловити свою думку більш нормально, мені потрібно розмовляти російською, і українською у мене виходить не дуже добре. Але мої діти — вони всі розмовляють тільки українською мовою. Принципово. Тому що, по-перше, їх вчили в школі, що це змінювання назв вулиць, демонтування старих пам’ятників, розповідь про історію України, пам’ять про Голодомор, пам’ять про війну — все це обов’язково має бути.

Якщо вони не будуть знати цю історію, то наступного разу, коли прийде такий час, як сьогодні, а ми не застраховані від цього, то тоді чи буде кому виступити на захист?

Ганна Бокова

Ганна Бокова — головна редакторка медіа Бахмут IN.UA, очевидиця подій в Бахмуті в 2014 році, на той час працювала журналісткою.

Як ви пригадуєте 2014 рік, весну? Що ви тоді робили?

Я працювала на сайті 06274 журналістом-кореспонденткою. Перший мітинг відбувся 1 березня, я була присутня на тому мітингу. Ми бачили це всі в мережах, писали оголошення. Ще до цього мітингу ми спостерігали скупчення людей, скупчення чоловіків. Ми з редакторкою сайту (ред. Гаяне Авякян) тоді були в районі нашого стадіону “Авангард”. Там велика кількість молодих чоловіків збиралася, і ми розуміли, що це були “тітушки”. Вже були такі настрої… Щось відбувалося незрозуміле… Воно висіло у повітрі. 

Гаяне на стадіоні фотографувала. У нас забрали фотоапарат, завалили на землю. Ми викликали поліцію. Поліція з нас відверто посміялася, нічого не зробила.

А саме 1 березня для мене це була якась страшна трагедія — розуміння того, що поруч зі мною жили люди, які хотіли б жити в Росії, і я цього не помічала. Найбільше мене вражало те, що я, перебуваючи в суспільстві, дуже багато спілкуючись з людьми, ніколи не помічала відверто проросійських якихось закликів. 

Ми говорили російською мовою. Нормально було проводити в школах якісь читання російських письменників, “Вечір російської поезії”. Мене це якось насторожувало, бо там Шевченківське читання було паралельно, і ми з цією культурою жили, але для мене це не було ніколи головною культурою. Я розуміла, що в Україні в моїй родині поважали нашу українську культуру. З дитинства пам’ятаю, як мені батько про козаків розказував, про нашу родинну історію. 

Потім, коли я вже переглядала відео про перше березня, про цей мітинг, я бачила, що людей було багато, вони скандували, що хочуть росію, вискакували на сцену. В основному такі люди не мали авторитету в суспільстві. Вони були невідомі: хтось там взагалі не міг навіть пару слів скласти в речення. Це було дуже дивно для мене, і вони хотіли бути такими популярними. Це був їхній зірковий час, зірковий момент. Але загалом, звісно, це все дійство на мене дуже печальне враження склало.

Була й інша частина суспільства — це були люди, які говорили про те, що варто вийти на мітинг і зробити щось на протидію. Вони по місту ходили, збирали підписи. Але після 13 березня, коли вбили Дмитра Чернявського, всі боялися. І коли до мене зверталися люди, в мене, в принципі, такого великого страху не було, я не могла повірити.

Хоча і вбили Діму, мені якось в голові ще не склався цей пазл, що це реально така ненависть і так-от можуть прямо вбити. Але серед моїх колег були люди, які тоді боялися за дітей і вивезли їх. Я також боялася і попередила своїх дітей, що до нас можуть підійти. Що, якщо це будуть незнайомі люди, і якщо вони будуть якось грубо розмовляти Діти були в курсі того, що відбувається; на свій вік вони, відповідно, розуміли, що вони мають бігти. Не стояти, не боятися, а бігти.

Ви розуміли, що могло статися?

Так, з одного боку, ми наче розуміли, що може щось статися. Я працювала якийсь час в редакції. Пам’ятаю, як представники ДНР захопили прокуратуру, і вони викликали журналістів. В якийсь день вони хотіли дати пресконференцію, мабуть, чи як вони назвали це, я вже не пам’ятаю. І головна редакторка тоді, Гаяне Авакян, вона мені просто заборонила туди йти — можна було не повернутися.

Я була присутня на багатьох заходах. Мали відбутися вибори вже у травні 2014 року, і ми от з редакторкою Гаяне пішли в міську раду. Хотіли взяти інтерв’ю щодо цих виборів, як це буде відбуватися, як – бо це була наша робота: ми завжди оперативно висвітлювали події. В міській раді почали вже збиратися люди, які називали себе представниками днр, які там казали, що вони за Донецьку народну республіку.

Коли вони дізналися, хто ми такі, відбувся такий момент. Вони спочатку сказали:

“Так, все, ви сидите тут, зараз приїдуть наші хлопці з Горлівки, все, їх треба тримати, вони не за нас, все, ми все знаємо про вас”.

У мене в такі моменти наступає якийсь тупор. Я взагалі не можу нічого зробити. Я просто не можу зрозуміти, чи це взагалі реально відбувається. Це, мабуть, оця реакція замри у мене спрацьовує. А моя редакторка, вона просто хватає мене за руку і каже: “Треба бігти”.

І ми біжимо сходами, і в цей час з міської ради якраз із свого кабінету виходить міський голова зі своїми синами з охороною. Скільки я жила в Бахмуті, я ніколи не бачила, щоб у міського голови, крім його водія, була охорона. Коли ми виходили, вони нас фактично вивели з будівлі. І через декілька годин в будівлю заїхали озброєні люди.

Ті люди, які там були, до цього, — це так, масовка, скажімо так, там не було на той момент людей зі зброєю. Якби були, ми б, звісно, вже не вийшли. За той період було багато небезпечних моментів.

Можете описати ще приклад?

9 травня в міському парку я брала інтерв’ю в Дмитра Денисенка — це наш писанкар. Він працював у Народному домі, був заступником директора. Дмитро говорив українською, скільки я пам’ятаю його. До слова, дуже мало людей говорило до 14-го року українською, я також не говорила. Під час інтерв’ю до нас підійшли озброєні люди і сказали, що все, зараз будемо їхати. Мені сказали, що я диверсантка, забрали мої записники, почали читати.

Я не знаю, з якої причини. Мабуть, про мене вони все знали і могли в будь-який момент щось зі мною зробити. Але їм стало нецікаво. А от з Денисенком…вони викликали людей у військовій формі з автоматами. Треба зрозуміти, яка була ситуація.

Це був міський парк, 9 травня. Після цього мітингу, там, де деякі люди несли георгіївську стрічку, і ці невідомі дядьки і тітки, які мріяли збудувати “днр”, ці люди пішли на якісь мастер-класи. Вони п’ють, їдять. Це не в’яжеться в голові. Ми живемо там своїм звичайним життям. Я беру інтерв’ю взагалі про те, що Денисенко організовує вечори танців біля народного дому влітку.

У Денисенка почали вимагати паспорта — його не було. Я сказала, що Денисенка тут всі знають, обійшла людей 15, і ніхто не підтвердив це. Це були люди, яких я знала дуже багато років, які працювали в міськраді, зокрема. Я стала дзвонити начальнику поліції. Він сказав наступне: “Ми нічого не зробимо, ми ж не хочемо, щоб в нас почалася громадянська війна”.

Потім двоє людей, один депутат з міської ради і працівниця міської ради Тетяна з оргвідділу, вдвох підійшли і підтвердили, що знають Денисенка. 

Після цього було вже взагалі страшно, що можуть в будь-який момент зробити все, що хочеш, з тобою.

При тому, що в мене в домі була людина, яка збирала підписи за днр. Для мене це був такий особистий удар, тому що ми так приятелювали з цією людиною. Вона у нас колумбу розбила поруч з домом, любила моїх дітей. І коли вона мені сказала, що “коли прийдуть російські танки, я буду перша бігти з квітами на них”, в мене був шок. Знову це відчуття — як я могла це пропустити. Як ми жили, ми розумілися; у нас були якісь спільні цінності, а виходить, що ми настільки різні.

Але так само були люди, яких я зовсім взагалі ніколи не знала, але вони стали для мене дуже рідними людьми, які багато робили для того, щоб в Бахмуті була Україна, віддавали свої останні гроші та сили. Тоді ми багато переоцінили.

А які-от були настрої людей в Бахмуті?

У той час мені подзвонила директорка народного дому — вона мені сказала вперше, що ми маємо щось своє зробити. Хоча ми ніколи з нею не говорили про те, що я за Україну, вона за Україну. Ми ж тоді тільки починали якось ідентифікувати людей.

Була думка дати оголошення на сайт, Гаяне тоді сказала, що таке оголошення на сайт не розмістить:

“Ти розумієш, яка це відповідальність на нас буде за життя цих людей? Я не впевнена, що ми всі прийдемо і живі повернемося”.

А що для вас було найболючішим під час першої окупації? 

Ти не можеш написати те, що ти справді думаєш, поставити питання. Це все дуже давить на тебе — на мене, принаймні. Мені точно не хотілося жити в такому. Пригадую, дивилися, що на Донеччині відбувається: Маріуполь був звільнений, Лиман був звільнений. Відповідно, я очікувала, що в нас не буде ніякого днр.

І слава Богу, що з 2014 до 2023 року ми прожили, і це була українська територія. Болючим було те, що це взагалі могло статися. І те, що ти не можеш нічого зробити.

Тобто все, що я могла як журналістка, як людина. Мені тоді здавалося, що якщо я буду дзвонити, брати коментарі в СБУ або в поліції, або щось таке робити, висвітлювати, я якось вплину. Звісно, нічого не могло вплинути. На поліцію, я вже казала, ти не міг розраховувати. Тобто ніхто тебе не захистить.

Абсолютно. Своєї армії нема, зброї немає. Відповідно, ти абсолютно беззахисна людина. І я так розумію, що не тільки такими беззахисними були ми просто як люди, а й органи місцевого самоврядування опинилися в такому самому стані. В стані тиску, коли приходили люди зі зброєю і казали:

“Так, все, тут будуть “днр”, ідіть там оголошуйте”.

Ви ж розумієте, який це моральний тиск на людину? Памятаю, коли натовп з березневого мітингу прийшов до міської ради і кричав “росія”, щось таке. Міський голова тоді вийшов, сказав, що 

“Да, росія — наші брати, але ж ми маємо свою незалежну Україну будувати”.

Воно наче, здається, ну шо там ці кілька слів, але ви розумієте, яка цінність була у цих словах? Ці люди могли просто ринутися на нього, прибити, або цю секретарку міської ради, яка там залишилася на цій сесії, коли приходили ці всі озбройні люди, виступали. Людини могло б просто не стати. 

Я дуже рада, що в Бахмуті і мудрості, і сили волі вистачало людям при владі на той момент. І більшість людей себе не зганьбили. 

Яким для вас було звільнення Бахмута?

Я була дуже щаслива, дуже радісна. Ми були вдома, переписувалися з друзями, з знайомими, з колегами. Слідкували за цим всім, давали інформацію.

Але коли я побачила цих хлопців, які прийшли до нас в гуртожиток, бо я жила в гуртожитку, в військовій формі — Боже, як я рада була їх бачити. Господи, думаю, яке це щастя.

Після звільнення міста через деякий час була призначена нова прокурорка, і вона нас водила в прокуратуру. Це приміщення прокуратури, в якому у них був штаб. Вона повідомила, що видно було: тут у підвалі тримали людей. Я чула, що в Слов’янськ возили людей на підвал, яких затримували на блокпостах. Тоді, коли Денисенкові погрожували у парку, теж йшлося про підвал.

Я знаю, що мого колегу з газети “Собитія” кудись возили на допит. Звісно, для нього це була дуже велика травма. І ми всі ці травми пережили після тої окупації. І я ж не можу так спокійно про це говорити. У мене постійно і голос здригається, і сльози стоять в очах. Тому що це було дуже страшно. Хоча ми не подавали вигляду і старалися якось жити. Але це були дуже страшні моменти, коли було зрозуміло, що тобі можуть зробити боляче або вбити тебе або твоїх близьких людей.

Для мене Бахмут після 2014 року відкрився. Для мене люди відкрилися зі зовсім іншої сторони.

Військове значення Бахмута у 2014 році

Військовий експерт Олексій Мельник зазначає, що Бахмут у 2014 році мав важливе стратегічне значення, тому його захоплення було логічною ціллю для російських сил. Місто було не лише транспортним вузлом, але й мало значний промисловий потенціал, а також великі склади зброї.

“В 2014 році «Бахмут» представляв доволі велику цінність для окупантів. Тому що, окрім того, що це транспортний вузол, там ще є солідний промисловий потенціал. І більш того, в «Бахмуті» були величезні склади як військової техніки, так і стрілецької зброї”, — пояснює експерт.

Водночас перша окупація Бахмута тривала недовго. За словами Мельника, це пояснюється тим, що на початку війни не існувало чіткої лінії фронту, а російська присутність була обмеженою і переважно прихованою.

“Тоді російські війська намагалися грати фігуру, що їх там немає, тобто була дуже обмежена присутність. І як тільки приходили підрозділи української армії, а також добровольців, там не було можливості довго чинити спротив”, — зазначає він.

Щодо впливу російської пропаганди, експерт наголошує, що її роль була суттєвою, хоча точний рівень впливу оцінити складно.

“Переважна більшість громадян, жителів не лише Бахмута, але й інших місць на сході України, все-таки зробила свій вибір на користь України. Але певна частина або пасивно перечікувала, або навіть намагалася активно сприяти російським окупантам”, — додає Мельник.

Він підкреслює, що події 2014 року стали важливим уроком для України, який вплинув на подальший перебіг війни.

“Саме це і є причиною того, що перший накат після 24 лютого 2022 року виявився для росіян не настільки успішним, як вони розраховували. Це насамперед результат засвоєних українською стороною уроків”, — підсумовує експерт.

Водночас, за його словами, сьогодні не менш важливо аналізувати і досвід 2022–2023 років, зокрема тривалу оборону Бахмута, адже саме ці події дають найбільш актуальні висновки для сучасної війни.

Питання до місцевої влади

“Вам потрібен який прапор? Мені — щоб у місті був мир”, — це цитата тогочасного мера Бахмута, Олексія Реви, яку він сказав під час подій в Бахмуті у 2014 році. Ми звернулися до Олексія Реви з проханням прокоментувати ситуацію з прапорами, коли на міській раді вивісили прапор “днр” разом з українським. Публікуємо відповідь:

“Події 2014 року в Бахмуті відбувалися в умовах гібридної збройної агресії російської федерації проти України, супроводжувалися захопленням адміністративних будівель та загостренням обстановки в місті. Зміна символіки вчинялася особами, пов’язаними з проросійськими збройними угрупованнями, з порушенням норм діючого законодавства України, в умовах гострого протистояння, примусу та фізичного тиску на органи влади і не була результатом їх вільного волевиявлення чи самостійними рішеннями.

Водночас, в умовах дестабілізації та протиправних дій збройних угруповань, управлінські процеси в місті були спрямовані на забезпечення безперервного функціонування органів влади України та захисту конституційного ладу держави. Збереження керованості, взаємодія з українськими військовими підрозділами та активна позиція патріотично налаштованих мешканців Бахмутської громади стали ключовими чинниками відновлення контролю над містом Бахмут у 2014 році”.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутська земля подарувала Україні плеяду талановитих науковців, митців та діячів культури. Однією з таких постатей, чий внесок у розвиток вітчизняної науки залишається вагомим, є Есфір Семенівна Беркович — видатна українська бібліографиня. Протягом свого життя вона працювала у найбільших наукових книгозбірнях країни та створила фундаментальні бібліографічні праці.

Редакція видання Бахмут IN.UA підготувала розповідь про непростий, але надзвичайно плідний життєвий шлях нашої землячки.

Біографія Есфір Беркович

Есфір Беркович народилася 2 березня 1912 року в місті Бахмут. Її дитячі роки супроводжувалися важкою втратою: коли дівчинці виповнилося лише сім років, померла її матір. У 1921 році батько ухвалює рішення перевезти Есфір разом із її сестрами до Харкова, де родина починає нове життя.

Саме в Харкові дівчина пішла до школи, яку успішно закінчила у 1931 році. У шкільні роки в Есфір проявився яскравий музичний талант, що згодом суттєво вплине на вибір її останнього місця роботи та специфіку бібліографічних досліджень.

Юність у ленінграді та старт бібліотечної кар’єри

Після отримання середньої освіти Есфір Беркович вирушає до ленінграда (нині санкт-петербург). Там вона вступає на вечірнє відділення ленінградської консерваторії, прагнучи розвивати свої музичні здібності. Паралельно з навчанням дівчина розпочинає свою трудову діяльність, влаштувавшись до Державної публічної бібліотеки імені М. Є. Салтикова-Щедріна. Саме тут закладається фундамент її майбутнього фаху.

Через особисті обставини Есфір була змушена перервати навчання в консерваторії, залишити Ленінград та повернутися до Харкова. Щоб продовжити роботу за обраним профілем, вона закінчує спеціалізовані бібліотечні курси. Згодом влаштовується до Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка. У науково-методичному відділі цієї установи вона працювала на двох посадах:

• бібліотекаря (у період з 1933 по 1934 роки);
• бібліографа центрального довідкового апарату (з 1934 по 1941 роки).

Роки Другої світової війни та переслідування

З початком німецько-радянської війни мирне життя та кар’єра Есфір Беркович обірвалися. У вересні 1941 року вона евакуювалася до міста Коканд в Узбекистані, де була змушена працювати у місцевій артілі, щоб вижити в умовах тилу.

У січні 1945 року, отримавши виклик від брата, вона переїжджає до москви. Її висока кваліфікація дозволила отримати посаду старшого бібліотекаря у Державній бібліотеці срср імені в. і. леніна. Проте важкі роки евакуації далися взнаки: через тяжку хворобу вже у вересні 1945 року жінка була вимушена звільнитися.

Повернувшись до Харкова, Есфір Семенівна ститкнулася з новою проблемою. Протягом тривалого часу вона залишалася безробітною через розгорнуту радянською владою ідеологічну “боротьбу з космополітизмом”.

Плідна наукова праця у Харківському університеті

Повернутися до улюбленої справи вдалося лише у 1948 році, коли її тимчасово прийняли на посаду редактора Центральної наукової бібліотеки (ЦНБ) Харківського державного університету (нині Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна).

У 1950 році вона стала бібліографом науково-бібліографічного відділу ЦНБ і обіймала цю посаду двадцять років — до 1970-го. За цей період фахівчиня взяла безпосередню участь в укладанні 12 ґрунтовних бібліографічних покажчиків. Серед її найвизначніших робіт — створення персональних покажчиків, присвячених видатним діячам науки та культури:

• філософу Григорію Сковороді;
• засновнику Харківського університету Василю Каразіну;
• фізіологу Івану Павлову;
• хіміку Євгену Хотинському;
• фізико-хіміку Миколі Ізмайлову.

Також Есфір Семенівна укладала складні систематичні покажчики до періодичних видань університету та наукових товариств, які діяли при ньому.

Музично-театральна спадщина та останні роки роботи

У 1971 році Есфір Беркович переходить на роботу до Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського, де працює наступні 20 років (до 1991 року). Саме тут її юнацька музична освіта гармонійно поєдналася з колосальним досвідом бібліографа.

У цій установі вона реалізувала низку важливих професійних завдань:

• створила з нуля алфавітний каталог книг нотного відділу;
• виступила одним із провідних фахівців з розробки унікальної спеціалізованої схеми індексації літератури з мистецтва, яка базувалася на принципах УДК (Універсальної десяткової класифікації);
• доклала максимум зусиль для створення та розвитку довідково-бібліографічного відділу бібліотеки.

Окремою сторінкою її спадщини є зібрані та систематизовані нею бібліографічні списки, присвячені видатним композиторам. На жаль, за життя авторки ці праці залишилися ненадрукованими. До цього переліку увійшли: “Литература о Н. А. Лысенко за 1920–1972 гг.”, “Литература о композиторе Р. Щедрине: за 1958–1971 гг.”, “Т. Н. Хренников: литература за 1946–1973 гг.”, “Литература об А. Н. Скрябине за 1925–1971 гг.”, “С. В. Рахманинов: список литературы”, “М. П. Мусоргский и его опера “Борис Годунов” на сцене и на экране”.

Життєвий шлях видатної бахмутянки завершився 23 листопада 1992 року в Харкові. Весь професійний архів Есфір Семенівни Беркович сьогодні дбайливо зберігається у фондах Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського як свідчення її безмежної відданості бібліотечній справі.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!