«Я никогда не занимался бизнесом – мне не нужна была «крыша», – нардеп по 46-му округу Владимир Черепков

Семаковська Тетяна 10:23, 3 Липня 2019

22 e0df0Владимир Черепков избирался по нашему округу в 1994 году как мажоритарщик, затем в 1998 году прошел в Верховную Раду от социалистической партии. Сейчас Владимир Федорович отошел от большой политики, занимается творчеством, но в Бахмуте до сих  пор помнят о его депутатской деятельности. В интервью нашим журналистам он вспомнил о своей победе на выборах, поделился мнением о существующей ситуации и рассказал о наибольших достижениях в своей парламентской деятельности.

Как считаете, почему избиратели поддержали Вас в 1994 году?

«Выборы в 1994 году были особыми. Время было сложным: задержки зарплат и пенсий, проблемы с ваучерами, но тогда еще не было олигархического и партийного влияния на избирателей да и  криминал еще побаивался высвечиваться – смотрел со стороны. Руководство города было против моего избрания, но люди выбрали из кандидатов того, кого знали. Я был директором школы, партийным секретарем, четыре раза избирался депутатом местного совета, принимал активное участие в митингах.  Оказался для сограждан своим – из рабочей семьи. Весь мой избирательный фонд составляли две моих зарплаты и две зарплаты жены.

В следующем созыве Вы баллотировались от партии. Чем, по-Вашему, отличается такая форма деятельности?

Я баллотировался и по мажоритарке, и по партийному списку. Мировая практика свидетельствует о том, что тенденция идет к внедрению системы выборов по партийным спискам. Но когда у нас речь идет об олигархическом управлении государством, то, к великому сожалению, покупают избирателей во время выборов и по мажоритарной системе и по партийным спискам. Не зависимо от того, как депутат избирался в Верховную Раду, он должен заниматься законодательным творчеством и выполнять контролирующую функцию по соблюдению выполнения принятых законов».

Я никогда не занимался бизнесом, мне не нужна была «крыша», не нужно было решать вопросы купи-продай, я не от кого не был зависим. Ведь стоит один раз протянуть руку и потом тебе закроют рот, и ты уже пожизненно будешь на поводке.

Я понимал, что избиратели мне доверили отстаивать их права в Верховном Совете, а не искать личных выгод. Это очень важно. Я всегда говорил и говорю: «Выбирайте своих, а не гастролеров».

К сожалению, избиратель не всегда понимает, чем должен заниматься Верховный Совет, Президент и Кабмин.

Что было после избрания? Как Вы организовали свою деятельность?

Стоит вспомнить, как все начиналось. 4 октября 1994 года шесть депутатов-социалистов, в том числе и я, объявили предупредительную голодовку в зале Верховного Совета. Мы требовали рассмотреть вопрос о повышении минимальных зарплат, пенсий, прожиточного минимума.  Мы своего добились.

Вопросы социальной защиты были очень важны для меня, поэтому в рассмотрении всех законопроектов, которые касались зарплат и пенсий, других социальных гарантий, я принимал активнейшее участие.

21 83911

Владимир Черепков выступает в сессионном зале Верховной Рады Украины.

Я вспоминаю случай с невыполнением распоряжения Президента Украины «О праздновании Международного женского дня 8 Марта»  и постановления Кабинета Министров «О денежных выплатах в 1996 году в связи с празднованием Международного женского дня 8 Марта» по денежным выплатам к празднику. Сославшись на то, что не было денег, Министерство финансов не выплатило одноразовую денежную помощь. А она  предназначалась вдовам погибших воинов, многодетным мамам, участницам ЧАЭС, одиноким матерям, женщинам с инвалидностью и другим категориям социально незащищенных женщин. После моего депутатского запроса к Президенту Украины Леониду Кучме, хотя и с запозданием, но  все-таки удалось добиться, чтобы помощь была оказана.

Работа в комиссии по вопросам молодежи, спорта и туризма

Я был избран заместителем председателя комиссии по вопросам молодежи, спорта и туризма, поэтому их вопросы приходилось держать в центре внимания. В январе 1995-го когда я представлял законопроект «Об органах и  службах по делам несовершеннолетних и специальных учреждениях для несовершеннолетних» вскрылась страшная картина.   Мы вынуждены были впервые подготовить и провести парламентские слушания по молодежным проблемам, впервые предав гласности цифры по проституции, наркомании, криминальным преступлениям среди несовершеннолетних. И, кроме парламентских слушаний, провели ещё и международную конференцию. Вопросы социальной защиты молодежи медленно, но все-таки стали решаться, а то, к примеру, на существующую студенческую стипендию даже на проезд по городу Киеву не хватало.

В 1995 году Украина впервые участвовала в 10-х специальных олимпийских играх для детей с умственной отсталостью, возглавляла это движение Юнис Шрайвер, сестра братьев Кеннеди.  Это был прорыв:  Украина, по сути, впервые стала участницей детских паралимпийские игр, а в 1996 году сборная команда украинских атлетов успешно выступила на Олимпиаде в Атланте.

23 d770a

С Юнис Шрайвер во время Специальных Летних Олимпийских Игр.

Что касается туризма, мы старались направлять усилия, чтобы развивался внутренний туризм,  что способствовало бы развитию социальной сферы, пополнению бюджетов разных уровней,  развитию имиджа Украины. Мы понимали, что пока у нас не будет туалетов, горячей воды в гостиницах и нормальных дорог, никто к нам не приедет.

Какие законопроекты Вы подготовили по просьбе избирателей на округе?

Трудно принимался законопроект о запрете вывоза черного и цветного лома из Украины. Депутаты понимали, что черный лом за границу идет под крышей милиции, а цветной – СБУ. Поэтому, без решения вопроса о преодолении коррупции сдвигов не будет. А как с ней бороться, если рыба гниет с головы?!

Поскольку, я не занимался бизнесом, у меня не было возможности достать деньги и кого-то облагодетельствовать, поэтому приходилось защищать интересы граждан в законодательном поле.

Но после принятия закона «Артемовский завод по обработке цветных металлов» ожил и стал развиваться – даже начали привозить рабочих из Донецка.

Закон «Про списання та реструктуризацію платникыв податків за станом на 31 березня 1997 року» помог ему снизить задолженности на разных уровнях бюджета, появились оборотные средства для развития предприятия.

22 e0df0Большую помощь в решении проблем на Цветмете оказал приезд в наш город Головы Верховной Рады Украины Александра Мороза.

Защита интересов избирателей на округе

Кампания против строительства в Бахмуте опасного производства по переработке животных отходов

Я также был членом контрольной комиссии по вопросам приватизации при Верховном Совете. Благодаря этому удавалось решить много сложных вопросов. Очень сложным был вопрос по «Енагро».  Предприятие хотело разместить на территории алебастрового завода производство по переработке животных отходов, куриного помёта. Это было очень опасное производство, подобного в Украине не было. Опасность состояла в осложнениях для здоровья граждан, продукты и отходы производства могли вызвать экзему легких, была высокая опасность увеличения онкологических заболеваний.

Опасное производство по переработке животных отходов запускала американская компания «Инако ЛТД» из штата Вирджиния (США), в состав членов правления которой входил первый заместитель председателя Государственной налоговой администрации Украины Ф. А. Ярошенко. Чтобы понять влияние этой фигуры, нужно знать, что в 2010-2012 году он стал Министром финансов Украины. Местная власть дала все разрешения на размещение производства и уже начались пробные запуски, но на уровне Президента, Кабинета Министров и других институций удалось решить этот вопрос: «Енагро» покинуло Артемовск. Очень помогли в этом врачи  и журналисты.

 Недопущение складирования в соляных выработках радиационных отходов

 Серьезнейший вопрос – недопущение складирования в соляных выработках радиационных отходов.  Согласно решению Кабинета Министров  и распоряжению Президента Украины  было предусмотрено разместить у нас постоянно действующий пункт сбора радиоактивных отходов Донецкого спецкомбината Украинского государственного объединения «Радон» (для первичной переработки и временного хранения). Вопрос решали на высочайшем уровне с привлечением Головы Верховного Совета Украины Александра Мороза.

После массового возмущения солянников и моих обращений нас пригласили на заседание Совета национальной безопасности, там я обратился к Президенту Украины Леониду Кучме с тем, что размещение радиоактивных отходов в наших соляных выработках, учитывая строение соли,  может быть страшнее Чернобыля. В случае каких-то утечек, нашу продукцию не купят нигде в мире. На встрече со мной была копия распоряжения с президентским утверждением. Президент сделал вид, что он не при чем и все-таки закрыл этот вопрос.

Деятельность по обращениям избирателей. Помощь промышленным предприятиям города

Решение очень серьезных вопросов было связано с «Артемсолью». Это и производственные вопросы по вывозу соли, по ее реализации, по нехватке вагонов. Так как генеральный директор Анатолий Тарадайко не хотел участвовать в разного рода преступных схемах, то началась возня, связанная со смещением его с должности. Мне удалось собрать 29 подписей народных депутатов с Донбасса, и при их поддержке удалось на определенное время сохранить Тарадайко на должности.  А возня как бы «прихватизировать» хотя бы одну из шахт, не прекращалась.

Почему я много говорю о промышленности? Когда работает производство, то выплачивается зарплата, пополняется бюджет, отчисляются средства на социальные выплаты. Народный депутат законодательно должен способствовать этому.

Нужно было помочь заводу «Победа труда» в выделении денежных средств для строительства цеха по производству сталебронзовой ленты для изготовления вкладышей двигателей внутреннего сгорания. Этот вопрос тоже решался на уровне Президента, а  чтобы депутатское обращение попало к нему, нужно было получить поддержку  226 голосов народных депутатов.

Сложности были по приватизации завода «Дориндустрия». В 1997 году был решен вопрос по финансированию питания учащихся ПТУ. В 1997 году добился выделения беспроцентного кредита городу, чтобы учителям выплатили отпускные (губернатором был Янукович).

Приходилось заниматься вопросами многих городских предприятий. Это: ГПО «Артемсоль», ОАО «Победа труда», «Артемовский завод по обработке цветных металлов», «Часовоярский огнеупорный комбинат», «Часовоярский ремонтный завод», «Дориндустрия», «Стекольный завод имени Артема», АО «Артемовский мясокомбинат», ЗАО «Завод шампанских вин», УПП УТОГ, УПО «Заря» УТОС, «Донбассгеология» и другие.

Как удавалось совмещать активную деятельность в Раде и поддерживать тесную связь с избирателями?

Во-первых, каждый месяц была неделя для работы с избирателями на округе. У меня были хорошие контакты с руководителями предприятий.  Последнее время была очень хорошая связь с органами местной власти. Работала городская организация Социалистической партии, что помогало решать вопросы. Кроме того, я был местный, и семья моя оставалась проживать в городе, так что в курсе городских проблем я был всегда. В работе помогало сотрудничество с газетой «Вперед», в то время пресса была более независимой и смелой, помогала решать много вопросов.

Следите ли вы за ситуацией на округе сейчас?

Конечно. И обидно, что в основном промышленность города угроблена. Есть много и объективных и субъективных причин. Главное – нужно было вовремя проводить модернизацию, вводить новые технологии, искать рынки сбыта, а не разбазаривать народное достояние.

            Надеюсь на эпоху Возрождения.

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Семаковська Тетяна 14:00, 14 Квітня 2026

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

Олександр з дружиною на відпочинку / фото надане героєм

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Олександр з побратимами, зліва направо, військові: Жека — Світлий, Сергієвич — Олександр, Сідой — Сергій. Сідой загинув у 2023 році / фото надане героєм

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Олександр з дочкою Анастасією / фото надане героєм

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Олександр на позиції, на цьому фото чоловік перебуває в оточенні росіян, він відправив його родині, коли, думав, що вже не вийде з кільця, це був серпень 2022 рік / фото надане героєм

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

Олександр з дружиною / фото надане героєм

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут у серці і небо в житті: історія стюардеси Надії Мохіної

Семаковська Тетяна 17:00, 8 Квітня 2026

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

Любов до авіації у Надії з’явилася ще в школі, коли дівчина захопилася географією / фото надане героїнею

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

24 школа в Бахмуті, (до початку російського вторгнення) / фото Бахмут IN.UA, архівне

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Бахмутянка на своїй роботі / фото надане героїнею

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Важливо

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім […]

Історії

Бахмут у серці і небо в житті: історія стюардеси Надії Мохіної

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була […]

Важливо

“Пояснювала іноземцям, що моє місто повністю знищене”: досвід бахмутянки на навчанні в Естонії за програмою Еразмус+

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з […]

житло
Історії

Як переселенка з Луганщини придбала власне житло в Ужгороді: досвід і поради

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі […]

Історії

Як “Журавушка” з Бахмутського району працювала під час війни і відновилась на новому місці. Історія Людмили Журавльової

“Маленький “епіцентр” нашого села”, “магазин, в якому було все і навіть більше”, “там було завжди все свіже і смачненьке” — так мешканці Бахмутського району згадують […]