У січні цього року своє сторіччя мав би відзначати Бахмутський міський Центр дітей та юнацтва. На честь ювілею ми поспілкувались з  викладачем Володимиром Єпіком, щоб згадати яким був центр до війни та як проходить робота зараз.

Рупор всього Бахмута

Розмову пан Володимир починає із власних спогадів про Бахмутський міський Центр:

«‎Пригадайте, як виглядав Центр дітей та юнацтва в останні передвоєнні роки. Зразу при вході тебе охоплювало відчуття свята, вестибюль, кабінети гуртків, глядацький зал – все манило і зачаровувало. Кабінет Коваленко О.А – це справжній музей ужитково-прикладного мистецтва, а кабінет Поліханенко А.Л. — повноцінна картинна галерея.

Напевно, не перебільшенням буде сказати, що МЦДЮ був головним рупором всієї освіти міста, бо всі міські освітні заходи проходили саме на нашій сцені з якісним озвучуванням і освітленням. А чого варті наші новорічні ранки, масляні. Традиційними стали наші мюзикли на Святого Миколая, наскрізні проєкти на День учителя, загальноміський випускний, які об’єднували всі творчі колективи закладу».

На жаль, у результаті ворожого обстрілу старовинна будівля 1880-х років, у якій був розташований Бахмутський міський центр дітей та юнацтва, повністю зруйнована. Про це повідомляє Управління освіти Бахмутської міської ради.

Робота центру в умовах війни

Зруйнований росіянами Бахмутський міський Центр дітей та юнацтва. Фото: Павло Кириленко.

Наразі, центр стабільно працює та проводить заняття у дистанційному режимі. Для 669 вихованців організовано роботу 49 гуртків.  Педагогічний колектив складається з 12 педагогів, серед яких лауреати міських та обласних  конкурсів педагогічної майстерності. 

Викладач Володимир Єпік має педагогічне звання «керівник гуртка-методист», нагороджений знаком «Відмінник освіти України». Володимир розповів нам, як починався його шлях в Центрі та яким він був до початку повномасштабного вторгнення:

«‎В Артемівський міський Дім піонерів (так тоді називався наш заклад) я прийшов в 1986 році в якості керівника вокально-інструментального ансамблю. Радянська держава в ті часи, приділяючи головну увагу комуністичній пропаганді, мало дбала про технічний стан закладу і його оснащення. Серйозні зміни почалися уже в незалежній Україні. Змінилась назва закладу і, відповідно, зміст роботи, головною метою якої стала додаткова освіта, виховання багатогранної високорозвиненої особистості. Будівля Центру зазнала капітальної реконструкції, робочі кабінети поступово наповнювались сучасними технічними засобами. 

Моєю особистою гордістю стала сформована нами міні-студія звукозапису, яка відкрила перед нами нові перспективи в царині  музичного виховання дітей, розвитку їх загальних здібностей‎».

Володимир запевняє, що дітей у них завжди було багато. Різні за віком, характерами та здібностями, але всіх їх об’єднувала жага нових знань:

«Ми неодноразово проводили анкетування наших випускників, яке показувало, що ті, хто відвідував Центр три і більше років, як правило, мають вищу освіту, користуються повагою в своїх трудових колективах, образно кажучи, якісно вмонтовані в сучасне життя».

Викладачі в евакуації

Діти навчаються онлайн. Фото: Фейсбук

Багато з викладачів зараз продовжують свою роботу в Центрі дистанційно для бахмутських дітей. Але крім цього деякі розпочали на волонтерських засадах працювати в тих містах, в яких мешкають:

«Я тричі йшов із професії і тричі повертався. Напевно в тому і полягає моя місія, як говорить Шалва Амонашвілі про педагогів, вчити дітей. Я погано собі уявляю майбутнє без установи, якій віддав добру половину життя. 

Після настання активної фази війни я перебрався в Львівську область, село Уличне. Але, окрім онлайн занять зі своїми бахмутськими вихованцями, я організував на волонтерських умовах вокальний гурт з місцевих школярів, які знають, що вони є гуртківцями Студії сучасної музики Бахмутського міського Центру дітей та юнацтва. Але я не один такий. Всі мої колеги, з ким я спілкувався, в Україні, за кордоном, в тій чи іншій формі працюють на волонтерських засадах і це наш супротив».

Чи вдасться відновити будівлю в Бахмуті й продовжити роботу після закінчення війни?

Зруйнована росіянами будівля Бахмутського міського Центру дітей та юнацтва. Фото: Олексій Рева

«Дивитись на нашу спалену окупантами будівлю без сліз неможливо. І тут найціннішим є не стіни і дах, які ми відновимо без сумніву. Значно важливішими є художньо-естетичні і інтелектуальні цінності, які створювались роками і які відновити неможливо. Я вірю в майбутнє нашого закладу, вірю в ті молоді сили, які ідуть за нами,  готові взяти керування державою в свої руки і знаю: всі війни рано чи пізно закінчуються».

Наостанок, пан Володимир заходів виділити тих, хто протягом багатьох років очолював заклад і приймав активну участь в його розбудові і реформуванні:

Новосельцева Людмила Ілінична, Єпік Світлана Анатоліївна, Петрієнко-Полухіна Ганна Володимирівна.

Певний час виконувала обов’язки директора Архіпова Тетяна Володимирівна, але найскладніші іспити випали на долю нинішньої керівниці закладу – Кальченко Вікторії Борисівни, резюмує пан Володимир.

Фото: Олексій Рева, Фейсбук

Читайте також: Людей заживо замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, а й в історії Донеччини. Протягом кількох років вона мешкала у Бахмуті, де збирала шахтарський фольклор, керувала дитячим театром та писала краєзнавчі нариси про місцеві маєтки.

Детальніше про життєвий шлях авторки та маловідомі сторінки її бахмутського періоду розповідає Бахмут IN.UA.

Життєвий та творчий шлях Дніпрової Чайки

Людмила Березіна народилася 1 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1861 року в селі Карлівка на Херсонщині (нині — село Зелений Яр Миколаївської області) в родині священника. Після закінчення Одеської гімназії у 1879 році вона працювала вчителькою у сільських школах та активно підтримувала ідею викладання рідною мовою.

У 1885 році письменниця переїхала до Херсона слідом за своїм чоловіком — істориком, публіцистом та громадським діячем Феофаном Василевським, якого туди заслали. Саме в цей період в одеському альманасі “Нива” вперше вийшли друком її вірші “Вісточка” й “Пісня” та оповідання “Знахарка”. Згодом Дніпрова Чайка почала активно публікуватися у виданнях Західної України, здобувши визнання завдяки поезіям у прозі, зокрема циклу “Морські малюнки”.

У Херсоні подружжя гуртувало навколо себе українську інтелігенцію, а через участь у допомозі політичним в’язням письменниця потрапила під арешт і нагляд поліції. У 1908 році родина перебралася до Києва, де Людмила долучилася до “Просвіти” й “Громади”, спілкувалася з Лесею Українкою, Михайлом Старицьким та Борисом Грінченком. Особливу популярність їй принесла співпраця з композитором Миколою Лисенком, який написав музику на її лібрето до перших українських дитячих опер: “Коза-дереза”, “Пан Коцький” та “Зима і весна”.

Бахмутський період: дитячий театр та шахтарський фольклор

Окремою сторінкою в біографії письменниці став її переїзд до Бахмута у 1916 році. Тоді п’ятдесятип’ятирічна вдова приїхала сюди з Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) та оселилася у своєї доньки, яка працювала місцевою лікаркою. Переїзд був зумовлений бажанням допомогти з вихованням онуків і покращити скрутне матеріальне становище.

Як свідчать матеріали книги Валентина Замкового “Артемівський літературний цех”, у Бахмуті письменниця майже не працювала над новими великими художніми творами, натомість зосередилася на педагогіці, художніх перекладах та збиранні шахтарського фольклору. Крім того, тут розкрився її режисерський талант: вона очолила місцевий аматорський дитячий театр, де ставила власні казки-опери. Влітку родина часто виїжджала на відпочинок до Святогірська.

У жовтні 1917 року Дніпрова Чайка ненадовго їздила до Києва, де стала свідком бурхливих революційних мітингів, після чого повернулася до Бахмута. Остаточно вона залишила місто у 1918 році, переїхавши разом із донькою та онуками до столиці, куди на службу вирушив її зять.

Невідомий рукопис про Бахмут та маєток у Ступках

Київська дослідниця Олена Степченко віднайшла у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського невідомий раніше рукопис письменниці, присвячений історії Бахмута. У ньому Дніпрова Чайка описала половецькі кам’яні статуї, які побачила на хуторі Чаплине неподалік міста, а також додала власноруч зроблений малюнок стародавньої фігури.

Окрім цього, у нарисі “Ступки” авторка залишила детальний опис місцевої панської садиби: “Оселя лежала над трьома проточними ставками, ставки були рибні, особливо верхній… Був острівець з вибудованою альтанкою, котра на літо обставлялася олеандрами у кадубцях, що я теж застала у оранжереї. Коло острівця прив’язані човни… Там пани любили пити чай. Не дуже далеко від сього місця стояла хороша купальня, колонада біла, велика з чорним дощаним помостом, де танцювали”.

У цьому ж творі літераторка зафіксувала, як за часів Гетьманату Павла Скоропадського маєток розграбували німецькі війська, масово вивозячи меблі, речі та забиваючи племінну худобу. За версією бахмутських краєзнавців Михайла Кулішова та Наталі Жукової, у нарисі йдеться про садибу місцевої землевласниці — генеральші Надії Мажної. Маєток розташовувався на в’їзді у Ступки з боку Бахмута праворуч від дороги, де до початку повномасштабного вторгнення ще зберігалися обриси озера з острівцем і стояли столітні тополі.

Останні роки життя

Творчу активність Дніпрової Чайки суттєво підірвала тяжка хвороба, через яку вона ще у 1909–1911 роках змушена була лікуватися в Одесі. Повернувшись до Києва, письменниця змогла ненадовго відновити літературну роботу лише у 1918–1920 роках.

Померла Людмила Василевська-Березіна 13 березня 1927 року в селі Германівка на Київщині. Поховали письменницю у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

Стус, якого ми не знали: до роковин загибелі розповідаємо про поета, якого сформувала Донеччина

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в березні 1951 року, однак через нестачу будівельних матеріалів, несправність обладнання та проблеми з організацією праці реконструкція просувалася повільно. Вокзал вдалося відновити лише наприкінці 1952 року.

Як відбувалася відбудова залізничного вокзалу Бахмут II та про які проблеми будівельників писала місцева газета “Артемовский рабочий” — розповіли працівники Бахмутського КЗК.

Історія залізничного вокзалу Бахмут II: від відкриття до руйнування

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Поруч із ним у 1912–1914 роках звели високу цегляну водонапірну башту, призначену для заправлення паровозів водою. Її побудували за типовим проєктом.

Під час Другої світової війни будівлю вокзалу зруйнували, а водонапірну башту було втрачено. Після завершення війни ухвалили рішення відновити залізничний вокзал. Водночас його планували не просто відбудувати у попередньому вигляді, а частково змінити архітектуру.

Проєкт відновлення та реконструкції вокзалу розробили у 1950 році в харківському проєктному інституті “Хартранспроект”. Автором проєкту був архітектор О. В. Лук’янов. За задумом архітектора, нову будівлю мали звести на старому фундаменті. При цьому передбачалося змінити об’єм центральної частини вокзалу та надати споруді рис неокласицизму.Безпосередньо до відбудови приступили в березні 1951 року. Роботи доручили шостій дільниці тресту “Донбасстройпуть”.

Однак будівництво зіткнулося із численними труднощами. Про проблеми під час реконструкції вокзалу повідомляла місцева газета “Артемовский рабочий”. Зокрема, журналісти звертали увагу на систематичне порушення графіка будівельних робіт. Однією з головних причин затримок була нестача будівельних матеріалів. Через перебої з постачанням теслярі та мулярі не могли виконувати роботи вчасно.

Іноді будівельникам доводилося фактично робити одну й ту саму роботу двічі. Наприклад, через відсутність необхідних балок спочатку встановлювали тимчасові конструкції з непридатних лісоматеріалів. Згодом їх демонтували та замінювали постійними. Ще однією проблемою стало неефективне використання будівельної техніки. За повідомленнями місцевої преси, обладнання недостатньо обслуговували та ремонтували. Зокрема, підйомний кран частіше простоював, ніж працював. Через це виникали додаткові затримки з доставленням матеріалів для зведення стін.

Проблеми з організацією праці та якістю будівництва

Газета “Артемовский рабочий” також критикувала організацію роботи на будівельному майданчику. Завдання працівникам нерідко видавали із запізненням. Через це мулярі й теслярі могли залишатися без роботи протягом робочого дня. На будівництві працювало чимало молодих робітників, однак, за повідомленнями газети, належного навчання для них не організували. Критика стосувалася й інженерно-технічного персоналу, який мав контролювати якість виконання робіт.

Недостатній нагляд призводив до того, що окремі конструкції доводилося переробляти по кілька разів. Один із таких випадків стався, коли в будівлі вокзалу обвалився карниз. Після цього його довелося мурувати заново.

Попри труднощі, наприкінці 1952 року будівництво залізничного вокзалу Бахмут II завершили. Відновлену будівлю здали в експлуатацію майже через два роки після початку робіт. Таким чином, вокзал, який уперше відкрили у 1913 році та який зазнав руйнувань під час Другої світової війни, отримав новий архітектурний вигляд у 1950-х роках.

До теми:

Як у Бахмуті працював аероклуб: історія перших льотчиків міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!