Часто кажуть, що англійська — це мова майбутнього. Відтак, за останніми даними на Землі є близько 400 мільйонів носіїв англійської мови. Також 1,6 мільярда людей говорять нею, а в Україні популярність англійської значно збільшилися після початку повномасштабного вторгнення. Щоб не осоромитися з єдиною фразою: «London is the capital of Great Britain» (чомусь саме її школярі запам’ятовують найбільше), українці почала масово вивчати нову мову; хтось підтягує старі знання, хтось тільки опановує ази. Не обходиться без англійської й у сучасній армії. Викладачка з Бахмута Олена Чекрижова організувала безплатний курс з англійської для військових в YouTube.

Як це навчати дорослих воїнів? Чим мотивувати, та навіщо сучасному військовому англійська мова — Олена Чекрижова розповіла журналістам «Бахмут.IN.UA».

Найменшому учню пані Олени було три роки

Викладанням дівчина зацікавилася ще в школі. Фото: з відкритих джерел

Олена Чекрижова навчалася в Бахмутській школі №11, у старших класах дівчинка почала волонтерити — навчала молодших школярів англійської мови. Тоді, каже співрозмовниця, вона зрозуміла, що їй подобається викладання, й саме з цією сферою їй хочеться пов’язати своє життя. Згодом, вона вступила в Горлівський Інститут іноземних мов, зараз він релокований, але продовжує виховувати майбутніх вчителів та філологів. 

Свою кар’єру дівчина почала будувати з 2009 року, за час вчителювання вона працювала з різними віковими категоріями, це й діти, й дорослі. Олена готувала українців до складання міжнародних іспитів для вступу у ВУЗ, також викладала бізнес-англійську.

«Моєму найменшому учню було три роки, а найстаршим моїм студентам було за 60. У мене багато різних досвідів: я працювала на корпоративних курсах, на приватних курсах, в школах. В 2012 році я створила власний проєкт eng_inform, це онлайн центр вивчення англійської мови. Ми з командою проводимо навчання за індивідуальними програмами. Я треную педагогів центру, допомагаю їм ознайомитися з новими методиками й розвиватися», — пояснює пані Олена.

Навіщо військовим потрібна англійська?

Олена Чекрижова. Фото: Фейсбук

Після початку повномасштабного вторгнення бахмутянку запросили в один із військових підрозділів, щоб викладати англійську мову, оскільки у ЗСУ був на це запит. Річ в тому, що Україна отримує багато допомоги від країн-партнерів та союзників. Це й військова допомога, й навчання з іноземними інструкторами, яке передбачає, що людина не матиме мовного бар’єра зі своїм наставником. 

«Я не вагаючись погодилася поїхати на військову базу, де почала викладати англійську військовим, й формувати бачення цього курсу. Звісно, що ідея створити YouTube-канал виникла не одразу, а коли перші групи, з якими я займалася проявили активну тягу до навчання, це були дійсно інтенсивні курси. Ми щодня вивчали мову впродовж пару місяців, вже за кілька тижнів були очевидні результати, самі студенти їх відзначали», — пояснює пані Олена.

Весь цей час бахмутянка жила на військовій базі, мова йде про літо та частину осені 2022 року. Коли хлопці навчалися на базі викладачка ділила їх не за рангами й посадами, а за рівнем знання мови, так в одній групі могли опинитися люди різного віку та статусу.

Потім учні з бази повинні були їхати на завдання, тож щоб навчання продовжувалося викладачка вирішила створити онлайн-курс. Таким чином військові мають змогу подивитися його в зручний час.

Читайте також: Вивчення англійської мови за кордоном для українців

Англійська для ЗСУ — не повинна бути привілеєм

На думку викладачки – англійська мова для ЗСУ повинна бути доступною. Фото: Фейсбук

«Спочатку я думала, що курс повинен бути на якійсь окремій платформі, але згодом зрозуміла, що військова англійська має бути доступною для всіх, й не має бути привілеєм, чи засекреченою інформацією. Це має бути легкий для сприйняття, доступний й знайомий формат, а не щось супер академічне, заплутане. Тому формат YouTube-каналу мені здався оптимальним для сприйняття. Так ми створили канал “Армійська англійська”», —  згадує Олена Чекрижова.

Шукати мотивацію навчатися для військових особливої потреби не було, каже викладачка, адже в армії розуміли — англійська їм буде потрібна зараз, й надалі при побудові кар’єри.

«Англійська мова також була відволіканням для військових від їхньої роботи. Вони йшли на заняття, щоб розслабитися. Їм було цікаво, учні ставили питання, які виходили за межі наших занять. Для мене, як викладача, це позитивний знак — значить ми рухаємося у потрібному напрямку. Попит на англійську росте», —  розповідає Олена Чекрижова.

Якому роду військ в ЗСУ потрібна англійська?

У сучасній війні Україна отримує допомогу від партнерів, й чимала частина техніки має англійську інструкцію. Фото: ілюстративне, Генштаб

За словами бахмутянки, вона працювала в основному з піхотою, теробороною та аеророзвідкою. Зачасту, їхнє нове обладнання має інструкцію саме англійською мовою. Не виняток артилеристи, які  часто їдуть навчатися в іноземних партнерів України, та пілоти.

«Я б сказала, що зараз почалася така хвиля вивчення англійської мови, вони (ред. військові) вже розуміють, що англійська все одно їм буде потрібна, якщо не на полі бою, то в подальшій кар’єрі. Якщо раніше нам передавали свій досвід, то зараз вже українців запрошують в інші країни, й наші воїни навчають військової справи іноземців. Щоб ефективно його передати — треба володіти англійською. Всі, від тільки мобілізованих до командирів зараз шукають шляхи, щоб покращити свою мову», — пояснює Олена Чекрижова.

Робота з військовими не приносить фінансової вигоди, зауважує викладачка, це волонтерська праця, й вклад в нашу Перемогу. Всі викладачі під наставництвом бахмутянки — теж волонтери.

«Чому ми зробили ставку на онлайн-продукт? Військовослужбовців дуже багато, й умовно можна провести за годину заняття для 10 людей, а можна зробити відеоурок, який подивляться тисячі людей», — наголошує пані Олена.

Вона додає, що держава планує наступного року ввести для військових тестування з англійської за рівнями, зокрема й за стандартами НАТО. 

Як вивчити англійську в дорослому віці?

Онлайн-формат навчання дозволяє більшій кількості військових вивчати мову. Фото: Фейсбук

У дорослому віці в людини вже сформовані певні навчальні стратегії, й інколи їй буває важко вивчати щось нове, або налаштуватися на навчальний процес. Однак, коли особа стикається з тим, що мова їй все ж потрібна – вона сама зацікавлена в навчанні, каже бахмутянка.

«Зі свого боку я стараюся робити так, щоб людині не було нудно на занятті, підбираю щось за інтересами. Втім, найкраща мотивація — це необхідність. Пригадую випадок, коли на нашу базу завітали іноземні нструктори та журналісти, щоб почути, що відбувається в Україні з перших вуст наших воїнів. Учні самі проявляли ініціативу у спілкуванні, й навіть попри помилки, не боялися говорити», — згадує Олена Чекрижова.

Де подивитися курс від бахмутянки?

 

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!