Катерина Додіна разом чоловіком Дмитром та донечкою Софією жила в Бахмуті. До повномасштабного вторгнення сім’я будувала безліч планів на життя. Дмитро хотів відкрити власний магазин, але 15 серпня 2022 року на 41 році його життя обірвалося.

Історією Дмитра Додіна поділилася з редакцією «Бахмут. IN. UA» його дружина пані Катерина.

Дмитро Додін був цивільним мешканцем Бахмута, не байдужий до інших, він любив життя, допомагав друзям, мав багато знайомих. Дмитро загинув 15 серпня від отриманих осколкових поранень й від опіків. Російська ракета поцілила в дім.

Дмитро Додін біля моря. Фото: архів родини Додіних

«Це все відбулося вночі, близько другої години. Від зривної хвилі винесло всі вікна, чоловік зміг вибратися з дому зі всіма пораненнями та опіками, він лежав на землі, до нього підійшов тато, він намагався допомогти. Діма хотів щось сказати, підняти руки, але в нього було поранення, не зрозуміло було, що він говорить. Тато намагався надати йому першу допомогу, але він загинув у нього на руках. Ми дізналися про це телефоном», — розповідає дружина загиблого.

Через сильні обстріли та пожежі на місце загибелі Дмитра не могла дістатися ні поліція, ні пожежники. Родину попросили сфотографувати тіло загиблого та будинок й передати дані поліції. Бахмутянина Дмитра Додіна поховали у дворі дому, бо через сильні обстріли ховати Дмитра на цвинтарі не було можливості.

Дмитро займався вантажними перевезеннями, любов футбол. Чоловік був активний, веселий та життєрадісний. Планів на життя було дуже багато, поки його життя не обірвалося таким жахливим способом, розповідає дружина загиблого.

Планів на життя було дуже багато, поки його життя не обірвалося таким жахливим способом, розповідає дружина загиблого.

Дмитро Додін. Фото: архів родини Додіних

Дмитро й Катерина познайомилися у 2008 році, сім’я прожила разом щасливі 14 років. У 2011 році в сім’ї з’явилися довгоочікувана донечка — Софія. Разом з дружиною чоловік хотів допомогти доньці реалізуватися. З останніх нереалізованих планів — відкриття власного магазину в Бахмуті, Дмитро мріяв мати свій бізнес, каже пані Катерина.

9 листопада Катерина разом з донькою евакуювалися з міста до Дніпропетровської області, звикнути до того, що Дмитра немає родині дуже важко. В новому місті Катерина разом з донькою почуваються, як гості. Пані Катерина додає, вони з чоловіком вірили, що все закінчиться швидко, жевріла надія, що Бахмут знову стане спокійним.

«Дмитро був найкращим татом, найкращим чоловіком. Мені важко говорити про нього в минулому часі. Для нас він завжди залишиться найкращим, найяскравішим, цілеспрямованим, добрим, сильним. Діма мав багато друзів, для мене він назавжди залишиться в пам’яті, наша донька на нього схожа», — говорить дружина Дмитра.

Нагадаємо, що внаслідок російської агресії в Бахмуті станом на 10 березня 2023 року вже 765 бахмутян отримали допомогу стаціонарну або ж амбулаторну внаслідок поранень. 164 особи померло внаслідок російської агресії.

Редакція хоче вшанувати кожного: цивільного, який помер у рідному місті від російських куль, волонтера, що допомагав, та військового, який обороняв країну.

«Бахмут. IN.UA» пропонує поділитися історією загиблого та вшанувати пам’ять мирних й військових людей у спецпроєкті“Бахмутський меморіал”. Заповнити анкету за посиланням – https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSdWyuau3hynTah926BwymJl15n8ku5B8JxIe_6-SFo0LTwC6w/viewform

Читайте також: Захищаючи Бахмут, загинув журналіст Олександр Цахнів

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Краматорськ — це одне з найбільших міст Донецької області, яке існує навіть в умовах постійного наближення фронту. В ньому працюють екстрені служби, комунальники, лікарі та волонтери.

Редакція Бахмут IN.UA публікує фотографії з міста, які зробила журналістка Марія Лященко.

Як виглядав Краматорськ: добірка фотографій

Краматорськ залишається одним із ключових міст Донецької області. На відміну від повністю знищених міст та сел регіону, тут продовжують працювати всі служби, а сам міський простір адаптувався до воєнних реалій.

Редакція Бахмут IN.UA пропонує ознайомитися з фотографіями з міста, які демонструють повсякденну реальність сьогоднішнього Краматорська. Добірка складається з фото, які зробила наша журналістка Марія Лященко в березні 2025 року.

Читайте також:

Зима у довоєнному Бахмуті: як виглядало місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У листопаді 2019 року двоє молодиків побили бахмутського волонтера ГО “Бахмут Український” та активіста Артема Мирошниченка. Він регулярно допомагав військовим, плів сітки, ходив на проукраїнські мітинги в Бахмуті. Після побиття з важкими травмами, не приходячи до тями, він помер у лікарні. Його кривдників затримали. Суд тривав роками. У 2024 році затриманим винесли вирок, за яким вони отримали 8 та 9 років ув’язнення. У 2025 році їм вдалося звільнитися умовно-достроково. Брат Артема припускав, що один із підозрюваних пішов у СЗЧ.

Що відомо про справу Артема Мирошниченка, та де зараз підозрювані, — читайте у матеріалі Бахмут IN.UA.

Вбивство Артема Мирошниченка

У листопаді 2019 року волонтера Артема Мирошниченка побили два на той час підлітки, які були в стані алкогольного сп’яніння. Молодики били активіста, кидаючи його головою об камінь та тротуар. 

“Два хлопця: одному 16 років, раніше не судимий, другому – 17 років, судимий за пограбування, має умовний строк, який ще триває, напали на Артема. Один з них бив його ногами та руками по голові та тулубі. Потім Артема кинули головою об плитку та перетягнули з тротуару на узбіччя. Самі втекли. Тілесні ушкодження наносив той, що молодший; він займається боксом та боями без правил, другий просто стояв та дивився”, – сказав під час брифінгу Ярослав Межений, в.о. начальника Бахмутської поліції у 2019 році.

Серед неофіційних версій чому на Артема напали молодики був мовний конфлікт. За версією одного з очевидців (який з міркувань власної безпеки не свідчив правоохоронним органам), підсудні, перебуваючи напідпитку, звернулися до Мирошниченка. Він відповів українською, після чого на нього напали. Бахмутський міськрайонний суд Донецької області у грудні 2019 року спростував інформацію про напад на активіста на ґрунті ненависті до української мови та України, але не повідомив, який мотив був у молодиків для нападу.

Мирошниченко помер 5 грудня від зупинки серця у лікарні в Лимані. Він так і не приходив до тями. Його  поховали 8 грудня 2019 року в Ямполі. 

Перебіг справи

Затримані підозрювані – 16-річний Микола Барабаш та 17-річний Олександр Баришок. Спершу суд обрав їм запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, як того вимагали адвокати. Проте згодом арештували обох, як на цьому наполягала прокуратура.

Суд над підозрюваними затягувався. Майже щомісяця відбувалося судове засідання, але до вироку справа не дійшла на той час, адже кілька разів розгляд справи переносили з різних причин: неявки адвокатів обвинувачуваних, хвороби суддів. Під час одного із засідань, наприклад, конвой із невідомих причин не зміг доставити підсудних (судове засідання відбувалося у Слов’янському суді, підсудних тримали у Бахмутському СІЗО). Влітку також судове засідання не почалося через помилково вказаний час. Паралельно із засіданнями у Слов’янську проходили вони й у Бахмуті. Протягом року підсудним лише продовжували термін тримання під вартою.

Представники потерпілого –  брат загиблого – заявляв, що є підстави вважати, що справу навмисно затягують, аби знизити розголос серед активістів та ЗМІ. У грудні 2020 замінили головуючу суддю у справі Любов Мірошниченко на суддю Володимира Старовецького, через тривалий лікарняний першої. Розгляд справи розпочався заново. 

Обоє обвинувачених перебували під вартою у Житомирській установі виконання покарань (№ 8). 

У червні 2024 року суд виніс вирок, зокрема й розмір компенсації, яку вони мали надати. Сума, про яку йдеться, — це близько 8 тисяч гривень. Обоє обвинувачених отримали 8 та 9 років ув’язнення. Однак фактично кожному з фігурантів кримінального провадження відмінусували по 4,5 року від кожного терміну, оскільки вони перебували у виправній колонії з 2019-го. У вересні Баришок та Барабаш подали апеляцію, вимагаючи  зменшити покарання. 

Де зараз засуджені?

У 2025 році обом засудженим вдалося вийти на волю – вони виявили бажання служити у Збройних Силах України. 

11 лютого 2025 року суд у Златополі (Харківська область) розглядав подання про умовно-дострокове звільнення Олександра Баришка для проходження військової служби за контрактом. 12 лютого 2025 року суд у Харківській області дозволив достроково звільнити з колонії засудженого, щоб він пішов служити в Збройні сили України за контрактом під час воєнного стану. Засуджений сам написав заяву, що хоче служити в армії. Він пройшов медичний огляд, психологічний відбір і був визнаний придатним до служби. Командир військової частини дав письмову згоду прийняти його на службу. Суд вирішив звільнити його умовно-достроково на той строк, який йому ще залишався — 3 роки 10 місяців 26 днів, але тільки для того, щоб він уклав контракт і пішов служити. Якщо він відмовиться служити, вчинить новий злочин або порушить умови, його можуть повернути до тюрми, а строк покарання стане ще більшим.

Також щодо нього встановили адміністративний нагляд на один рік. Він не мав права самовільно залишати місце служби або виїжджати без дозволу командира. Контроль за ним мав здійснювати командир військової частини.

У той же місяць у Полтаві суд дозволив умовно-достроково звільнити засудженого Миколу Барабаша для проходження військової служби за контрактом. Він відбував покарання у вигляді 8 років позбавлення волі, але суд скоротив строк і звільнив його достроково на 2 роки 9 місяців і 26 днів.

Таке рішення суд ухвалив, бо засуджений також заявив про бажання служити в армії, був визнаний придатним за станом здоров’я, погоджений військовою частиною та відповідав вимогам закону. Суд також встановив адміністративний нагляд за Барабашем строком на один рік. Контроль за поведінкою мав здійснювати командир військової частини. Засудженому заборонили самовільно залишати місце дислокації військової частини та виїжджати в особистих справах без дозволу командира.

Попри це, у квітні 2025 року брат Мирошниченка, повідомив, що Баришок, ймовірно, самовільно залишив місце служби.  На запит Суспільне Донбас у Донецькому ТЦК СП повідомили, що Баришок зник безвісти під час служби. 

Бахмут IN.UA також звернувся до Донецького ТЦК СП у лютому 2026 року. Але нам повідомили, що ні Баришок, ні Барабаш на військовому обліку в районних ТЦК не перебувають, і відомості щодо їх військової служби відсутні.

Ми також подали журналістський запит до Донецької обласної прокуратури щодо ймовірного СЗЧ. Представники прокуратури заявили, що не можуть надати деталі конкретних кримінальних справ: “Орган прокуратури не може розкривати інформацію про хід досудового розслідування чи кримінальні провадження, оскільки це обмежено законом України “Про доступ до публічної інформації” та Кримінальним процесуальним кодексом”. 

За нашими джерелами, ми дізналися, що Олександр Баришок перебував на обліку у Лозівському ТЦК, а Микола Барабаш – у Полтавському. Ми подали запити до обох центрів. Лозівський ТЦК повідомив, що не може надати дані про службу Баришка без його письмової згоди.

У 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу, де він проходив службу , нам повідомили, що станом на початок березня 2026 року він вважається зниклим безвісти від 11 квітня 2025 року. У бригаді його описують як“нормального бійця, який добре воював”. Інформацію про СЗЧ Баришка у бригаді заперечили.

Щодо Барабаша, то Полтавський ТЦК СП відповів, що ми звернулися не за адресою, і його місцеперебування — невідоме. Остання публічна згадка від Барабаша була у липні 2025 року: на своїй сторінці в Instagram чоловік виклав фото у військовій формі.

Що каже адвокатка потерпілого

“Справа щодо нанесення тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до смерті Артема Мирошниченка, кваліфікована за ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України. Вона наразі завершена. Досудове слідство давно закінчено, судовий розгляд завершився приблизно рік тому. Двоє злочинців отримали відповідні вироки. Вони не максимальні, оскільки на момент скоєння злочину один був неповнолітній, а інший щойно досяг повноліття. Наскільки мені відомо, вони покинули місця позбавлення волі через те, що уклали контракт із Збройними Силами України. Тут не можна сказати, що вони фактично на волі, оскільки вони перебувають у лавах ЗСУ”, — пояснила у коментарі Бахмут IN.UA Катерина Анфьорова. 

Родина Мирошниченка не могла подавати апеляційну скаргу щодо умовно-дострокового звільнення засуджених, пояснює адвокатка, оскільки  потерпілі не є стороною у цій справі. Це не кримінальна справа, а окреме провадження, і воно не має процесуального статусу, щоб оскаржувати таке рішення, додала вона.

Адвокатка зазначила, що такі випадки не є поодинокими, однак проблему потрібно вирішувати системно. На її думку, законодавство слід змінити так, щоб особи, засуджені за тяжкі злочини, не мали можливості звільнятися подібним чином. Вона також наголосила, що наразі неможливо стверджувати, напевно, що буде із засудженими після завершення воєнного стану, адже вони підписують контракт, строк якого може бути різним — як на період воєнного стану, так і на довший або коротший термін. Під час дії контракту вони перебувають у складі ЗСУ та не мають права самовільно залишати військову частину без дозволу командира.

За її словами, такі військовослужбовці проходять службу не в звичайних підрозділах, а в окремих частинах із власною системою контролю. Водночас закон наразі чітко не визначає, чи вважатиметься така служба повноцінним відбуттям покарання. Вона додала, що вирок суду та ухвала про стягнення моральної шкоди перебувають у виконавчій службі, а цивільна частина рішення виконується окремо.

До теми:

Любив тишу, людей та осінь: яким був Артем Мирошниченко. Згадуємо волонтера та активіста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!