Якою її побачив мешканець міста, фотохудожник Олександр Дяченко.

«24-го лютого вже о 5.30 ранку міський голова Бахмута зібрав своїх помічників на надзвичайну нараду. В перший день війни. Потрібно було визначитися, як жити місту в умовах російської агресії. Того ж дня було поставлене питання необхідності евакуації містян у більш безмечні місця України.

На час цього репортажу в автопотязі від міськради до залізничного вокзалу Краматорська було вісім шкільних автобусів. Починали з одного. Потім два, три, чотири. Ці вісім того дня (5 квітня 2022 року – прим. ред), вирушивши з Бахмуту о сьомій ранку, до Краматорська не дійшли. Їх завернули на Слов’янськ, бо за Краматорськом ворог поцілив у залізничну колію і її потрібно було терміново відновлювати.

Автоколона повернулася в Бахмут ближче до десятої ранку. Аби доправити до залізничного вузла тих, кого не змогли забрати в ранковий евакуаційний рейс. І так кожного дня. Допоки останній бажаючий покинути місто не буде евакуйований з Бахмута.

Місто пустішає. Це вже помітно неозброєним оком. «Плюси» москальских ракет по місту та довкола нього жахають людей та женуть у невідомість з рідних домівок, з теплих хат.

Кожного ранку з від’їждаючими зам міського голови з комунального господарства Олександр Марченко. Почувається впевнено, керує процесом, відповідає на питання нервуючих людей. Міськрада впровадила запис бажаючих виїхати з Бахмуту через УСЗН (управління социального захисту населення). Списки, звісно, доправляються на кожний виїзд, але хто ж буде в змозі відмовити в місці в автобусі мамам з малими дітьми, людям похилого віку.

Тож, каже Марченко, ніхто не перевіряє вже, записана людина або родина чи ні. І, скорш за все, сам запис більше впроваджений задля того, аби керівництво міста розуміло, скільки автобусів подавати на рейс. Люди повинні це розуміти і намагатися все ж таки телефонувати до УСЗН та сповіщати про своє бажання евакуюватися.

Коли почалася посадка людей на другий рейс, Олександру Марченко зателефонували з Краматорська та повідомили, що колію відремонтовано і можна знову прямувати за звичним і коротшим маршрутом. Він піднімався в кожний автобус та повідомляв добру новину про зміну маршруту на той самий, зручний, до залізничного вокзалу Краматорська.

У цей час на майданчик за міськрадою вийшов міський голова Олексій Рева. Олександр Марченко повідомив йому, що з цим рейсом з міста за допомогою міськради з початку евакуації виїхало вже 4200 людей. Спокійний діловий вигляд міського голови вселяв упевненість. Що все буде добре. Але ж я не втримався таки від питання про перспективи Бахмута у другій фазі війни на сході України. Адже метою московських окупантів у цій фазі є саме повна окупація області та знищення спротиву захисників Маріуполя.

«Все буде добре», – коротко запевнив міський голова.

Чомусь вірю. Все буде Україна.

Олександр А. Дяченко, фото автора

В Україні триває війна і змінюється лінія фронту. Загроза бойових дій і обстрілів стає реальністю для населених пунктів, які ще донедавна вважалися відносно безпечними і приймали родини переселенців. Через наближення лінії фронту ВПО стикаються з новим викликом — повторна евакуація. Та наважитись на цей крок іноді буває важче, ніж евакуація вперше. Покидати потенційно небезпечні регіони люди вагаються з різних причин. Головні — це страх невизначеності та сподівання, що ситуація от-от стане кращою.

Як наважитись на повторний переїзд самому і комунікувати з рідними, які відмовляються їхати з небезпеки, редакції Бахмут IN.UA розповіла Олена Рижа — клінічна психологиня і КПТ-консультантка.

Евакуація, досвід психологині

Олена Рижа — психологиня з Донеччини. Вона родом з Курахового, але довгий час жила і працювала у Краматорську. Там вела групи підтримки для жінок, працювала з військовими, дітьми і підлітками. У 2024 році психологиня переїхала до Запоріжжя. Тут вона проводить приватні консультації, розвиває проєкти в межах громадської організації “Взаємодія”, де проводить групи підтримки для жінок, дітей, веде прийоми з військовими.

В Олени Рижої є власний досвід евакуації. Вона втратила домівку в Кураховому і після переїзду почала налагоджувати нове життя. Каже, що це далось їй складно, але пережити втрату дому їй допомогло оточення. Знайомі волонтери допомогли з роботою і налагодженням нових зв’язків.

“Було дуже складно розуміти, що в мене все втрачено. Наша квартира в Кураховому згоріла. І це було найстрашніше — розуміти, що в мене вже нічого немає. Почалася паніка, тому що, як не крути, ми живемо в матеріальному світі і те, що “добре, що ти живою залишилася”, не працює. Я почала постійно думати як мені жити, де мені жити і що робити далі. Важко було самій, але я вдячна Богу, що в мене навколо було дійсно класне оточення. Громадська організація “База UA”, яка працює в Донецькій області, допомагала з роботою. Коли я приїхала в Запоріжжя, то почала з групами працювати. І потім все стало набагато легше. Мені здається, якби не вони, мені було б дуже важко. Далі почалися нові знайомства і це допомогло тут адаптуватися”, — згадує психологиня.

У момент, коли їй самій було важко пережити втрату дому, Олена Рижа допомагала іншим. Тоді, як зазначає психологиня, вона працювала “на адреналіні”, щоб отримати перші кошти і почати налагоджувати нове життя.

Тема повторної евакуації близька пані Олені. Останнім часом в Запоріжжі ускладнюється ситуація: стали частішими обстріли, а до міста долітають FPV-дрони. Через це психологиня думає про переїзд.

“Чесно, мені важче наважитися другий раз. Чому? Тому що тут вже і облаштувалася і психологічно налаштувалася на краще. Після першого переїзду були очікування, що тут далі від Донбасу і таке враження, що сюди вороги не підуть. Але я бачу той самий сценарій: шахеди, FPV-дрони і ще різні флешбеки почали повертатися. Таке враження, що побудували очікування, які не відповідають реальності, і вони б’ються ще більше, ніж перші. Тому що перший раз наважитись легше, бо ти був готовий, що колись варто виїхати. А другий раз ти вже нібито у відносній безпеці і думаєш: “Все, тут можна, як-то кажуть, паркувати авто і це твоя зупинка, ти вже можеш йти відпочивати”. Але ні, очікування починають битися об реальність і ти розумієш, що знову треба виїжджати, на це треба додаткові ресурси як матеріальні, так і моральні. І від цього ще складніше”, — зауважила Олена Рижа.

Щоб не впасти у відчай, психологиня практикує заземлення і визначила для себе чітку межу, коли ще можна почекати з виїздом, а коли не варто зволікати.

“Лякають думки, що я знову буду сама, невизначеність і страх, що “а як там взагалі буде?”. Як я борюсь з цим? Заземляюся, а ще допомагає когнітивна реструктуризація — докази “за” і “проти” собі наводжу, чи загрожує мені, чи не загрожує. Так, умовно загроза є. Але в мене у голові є межа, коли варто виїжджати”, — розповідає пані Олена.

Як ВПО наважитись на повторний переїзд: поради психологині

Складність другого чи третього переїзду легко пояснити. По-перше, дається взнаки матеріальна частина, коли здається, що ресурсів на повторний переїзд немає. По-друге, це страх невизначеності. І по-третє, це небажання повторно проживати складний процес адаптації на новому місці.

“Чому другий переїзд важчий? Бо в першому працює режим виживання, де багато адреналіну, відбувається мобілізація психіки. А після адаптації з’являється прив’язаність, до нового місця — нові знайомі, нова робота. І тут напрацьовується відчуття контролю. А другий переїзд означає знову втрачати цей контроль, знову будувати. І тому через те, що знаєш ціну адаптації, сидиш до останнього. Зазвичай під час першого переїзду багато надії, фантазій, що ось у мене буде краще життя. І після першого досвіду, коли було важко заводити друзів, шукати роботу і так далі, тут вже починає працювати мозок: “Я не хочу це ще раз проходити, мені буде важко”. Також може підключатися втома від змін. Тому і немає сил починати все спочатку”, — зауважила психологиня.

Щоб наважитись на важке рішення про переїзд, Олена Рижа радить провести вправу “Дві ціни”. Її мета — тверезо оцінити “за” і “проти” рішення залишатись в умовній небезпеці.

“Потрібно визначити для себе ціну переїзду — що я втрачу, кого залишу, чого мені буде не вистачати на новому місці. І ціна залишитися — це те, що я втрачаю зараз. Наприклад, те саме ментальне здоров’я, бо дуже важко переживати обстріли. Знову ж таки, нормальний сон. І визначити які можливості проходять повз, коли я тут виживаю. Тому що часто є не сам страх переїду, а страхи після переїзду. Коли в людини зафіксувалася причина, через що вона не хоче їхати. Це може бути самотність, може нова робота. Якщо говорити про мій досвід, то я, наприклад, не хочу знову напрацьовувати базу клієнтів. Бо за два роки я освоїлася, знайшла нове оточення. А тут знову потрібно проживати те саме. Тобто страх спрацьовує дуже сильно”, — радить Олена Рижа.

Також психологиня радить готуватися до можливого переїзду заздалегідь, роблячи маленькі кроки. Поки є час і ситуація не стала критичною, можна спробувати поїхати на деякий час у спокійне місце. Наприклад, зняти дачу, щоб виспатися і поспостерігати за своїм станом.

“Коли людина зрозуміє, що спокій їй, все ж таки, важливіший, ніж виживання, тоді вже можна переїжджати”, — каже психологиня.

Проживати переїзд на нове місце Олена Рижа радить не наодинці. Цей досвід можна пройти набагато легше, якщо заручитися підтримкою близьких, знайомих або волонтерів.

“Мені здається, що тут спиратись лише на себе важко будь-кому, навіть дуже пропрацьованій людині. Бо недаремно кажуть, що людині потрібна людина. І тут потрібно просто не соромитися звертатись про допомогу. Бо якраз і вигорання йде від того, що думаєш: “Я сам/сама все зроблю, мої потреби — це тільки мої проблеми”. Зараз існує упередження, що всі вже втомилися від війни. Так, втомилися, але є волонтери, є різні організації, і їх дуже багато. Головне — не зневірюватися. Звертайтеся по допомогу, бо ви важливі”, — каже психологиня.

Як розмовляти з рідними, які не хочуть евакуюватися

Часто виникають ситуації, коли важко не самому наважитись на евакуацію, а вмовити на переїзд рідних. Найважче зміни приймають люди старшого віку. Тому з ними потрібно налагодити правильну комунікацію.

Психологиня Олена Рижа має досвід роботи з людьми старшого віку, які відмовлялися від евакуації. Вона каже, що прості вмовляння, на кшталт “треба виїжджати, бо тут небезпечно”, з ними не діють. У розмові з людьми старшого віку потрібно не сперечатися з їхніми емоціями і детально розповідати, що їх чекає після евакуації. Бо в них є дуже великий страх невизначеності і втрати свого звичного буденного життя.

“Я пам’ятаю, що логічні аргументи — там буде краще, безпечніше — не працювали. Спочатку треба хоча б визнати їхні почуття. Не говорити: “Чого ти переживаєш, там буде краще”, а визнавати: “Я розумію, що це складно”, не потрібно сперечатися з їхніми емоціями. Також не треба поспішати переконувати. Наприклад, ми запитували людей, що їх лякає в переїзді і вони починали це проговорювати, озвучувати всі проблеми і переживання. Після цього ми питали: “А що ми можемо зробити, щоб вам було хоч трошки легше?”. І коли ми почали підсвічувати це все — де будуть лікарня, магазин, який вигляд має житло, в яке ми хочемо людину переселити, де саме вони житимуть — тоді завдяки цій мінімальній визначеності, відчуттю контролю було легше переконати виїхати. Тому з людьми старшого віку потрібно говорити тільки так: прямо описувати, де вони будуть. Бо якщо приїхати і просто сказати: “Виїжджайте”, це не буде працювати. Таким чином ми забираємо право вибору і це дуже лякає”, — пояснює психологиня Олена Рижа.

Повторна евакуація часто означає нові матеріальні втрати, невизначеність і необхідність знову починати життя на новому місці. Втім, як наголошує психологиня Олена Рижа, важливо пам’ятати, що рішення виїхати — це не відмова від комфорту, а турбота про власну безпеку та майбутнє. Страх, який виникає перед змінами, є природною реакцією на складні обставини. Головне — не залишатися з ним наодинці та шукати підтримку.

Читайте також:

• Синдром відкладеного життя та фонова тривога: психологиня Юлія Сирота розповіла з якими труднощами стикаються ВПО найчастіше
• “Не плач, у тебе ж діти!”: як суспільство нав’язує моделі поведінки в горі та що радить психологиня
• Чому евакуація з Донеччини стає складнішою: у “Пролісці” назвали дві причини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Російські медіа та офіційні особи продовжують поширювати заяви про виплати компенсацій за зруйноване житло на окупованих територіях. Проте реальна ситуація кардинально відрізняється від пропагандистських сюжетів. Жителі Бахмута (який в рф називають Артемівськом) та інших окупованих міст спробували звернутися безпосередньо до Адміністрації президента росії. Їхній візит завершився конфліктом, побиттям та затриманням поліцією.

Все, що відомо про інциндент, зібрала редакція Бахмут IN.UA.

Мітинг біля Адміністрації президента рф через вимоги компенсацій

Інцидент стався 20 червня 2026 року біля будівлі Адміністрації президента рф у москві. За інформацією російського ресурсу RusNews, туди одночасно прибули дві групи громадян: жителі зруйнованого росіянами Бахмута, які вимагали компенсацій за житло, та місцеві зоозахисники, які виступали на захист національного парку.

Офіційна версія російських правоохоронців, яку поширили місцеві медіа, стверджує, що під час очікування в черзі виник конфлікт. Нібито один із жителів Бахмута спробував пройти до приймальні без черги, що викликало обурення інших людей. Чоловік вступив у суперечку з поліцейськими, відмовився пройти до службового авто, почав знімати відео та чинити опір, за що і був затриманий.

Що про інцидент кажуть самі жителі Бахмута

Версія мешканців окупованих територій суттєво відрізняється від офіційної. У зверненні до депутата держдуми рф В’ячеслава Лисакова учасниця подій на ім’я Анна розповіла, що конфлікт спровокували самі жителі москви.

Жінка зазначила, що до Адміністрації президента приїхали жителі Бахмута, Часового Яру, Торецька та Очеретиного. За її словами, переселенці з Донбасу зайняли чергу з самого ранку, але пропустили частину зоозахисників. Конфлікт почався після того, як одна з жінок у черзі почала висувати вимоги щодо співвідношення людей, які заходитимуть до будівлі.

“Почалася агресія з боку зоозахисників, почали кричати на нас, що ми тут понаїхали. Таке відчуття, що ми прокажені, ізгої. Я кажу: наші люди приїхали зранку з паличками, вже у віці, але вони мене не чують, мовляв, їм треба собак рятувати. Я відповідаю: а нам треба людей рятувати, наші люди на вулиці три роки, з пунктів тимчасового розміщення виганяють із 1 вересня. Але мене так ніхто і не почув, таке байдужість в їхніх очах, нас зрівняли з собаками“, — написала користувачка Анна.

Поки жінки перебували на прийомі, поліція затримала одного з жителів Бахмута на ім’я Андрій. За словами очевидців, правоохоронці побили його та відвезли до відділку нібито за дрібне хуліганство.

Коли знайомі затриманого спробували дізнатися про його долю у поліцейських, ті відмовилися давати пояснення та не пропустили людей до відділку. Згодом чоловіка відпустили. Як стверджує Анна, у нього була розбита голова та залишилися сліди від наручників.

“За що все це нам, жителям Донбасу?! Ми зіткнулися з жорсткою несправедливістю, нас кинули, не допомагають взагалі. Ніхто навіть не хоче усвідомлювати, що пережили ми: горе, смерть рідних, втрата дому. Ми залишилися безхатьками, і при цьому нас продовжують принижувати!“, — додала учасниця інциденту.

У відповідь на звернення депутат Лисаков назвав тих, хто спровокував, конфлікт, “підсадною качкою”, заявивши, що у москві в такий спосіб відфільтровують та знешкоджують “глас народу”.

Читайте також:

Присяга у “днр” замість шкільного щоденника: хто готує дітей Донецька до війни. Досьє на Віктора Пудака

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!