Іцхак Штерн воював за Україну ще з 2014 року, але через тяжке поранення в 2017 завершив службу. Зараз, він волонтерить та іноді пише вірші, про все що спадає на думку, щоб на душі ставало легше. Так, він написав не один рядок про Бахмут.

***

Дунаєвецький кіт провести прийшов,

Дивився, ніби знав куди я йшов,

Ніби знав, що прямую на схід,

Та й промуркотів: “Сходу привіт”.

Я пообіцяв, що виконую бажання.

Не знав, що Бахмут, зазнав такого руйнування.

Що не зустріну там, друзів його,

І не передам привіт від нього.

Чоловік працює в приватному будинку для літніх людей, який раніше знаходився в Часів Ярі, але був вимушений евакуюватись на Хмельниччину разом зі старенькими. Працюючи тут, волонтер їздить в Бахмут та Часів Яр, щоб допомагати друзям та людям, які там лишились: 

«Продовжую допомагати, але тепер на своєму фронті. Їжджу, якщо є потреби. Друзів у мене ще трохи залишились там, але дуже багато загинуло в цій війні, й цивільних і військових». 

***

Часів Яр… зустріч приємна. 

Тривоги немає, погода чемна. 

Костянтинівка… на повороті зруйнована школа, 

Уламки розкидані довкола. 

Дружківка. 

Дорога наче бруківка, 

Краматорськ, Дмитрівка, Львівка… 

Знов зруйнована домівка. 

Читайте також: Не могла не написати про Бахмут: як поетеса Валентина Дуневич підтримує ЗСУ з тилу

Не впізнав Бахмут

Іцхак Штерн. Фото: особистий архів героя

Іцхак вісім місяців не був в Бахмуті, й зараз, коли приїхав і побачив місто, зовсім його не впізнав. 

«Життя там, на жаль, продовжується, бо деякі не виїжджають. Інфраструктура зруйнована повністю, немає жодного повністю цілого будинку, росіяни просто знищують місто. Там постійні обстріли, за день тиша була хвилин п’ять, а люди все одно залишаються тут жити», — розповідає волонтер. 

На думку чоловіка, багато з тих, хто залишився, чекає «руський мір», а є такі, кому все одно при якій владі жити, аби було, що їсти: 

«Є люди, які за Україну й всім серцем люблять її, але вони бояться їхати в невідоме, бо читають погані приклади, як не приймають на «західній» переселенців і тому не хочуть покидати дім. Хоча я впевнений, що ми зустрічаємо таких людей, яких хочемо. Я вже не один місяць на Хмельниччині, й спілкуються тільки з гарними українцями, хоча довкола мене є різні». 

Як почав писати вірші

Бахмут. Фото: особистий архів героя

«Коли я після поранення майже рік лежав в шпиталі — почав писати. Я віруюча людина. Я вірю в спасителя. Психологи мені сказали, що думки краще викладати на папір, щоб не тримати все в собі. Тепер все, що в моїх думках, я розповідаю в віршах», — ділиться колишній військовий. 

***

Хотів розповісти про Бахмут,

І як душа була загнана у кут.

Як, з братом, нужденних шукали,

Як тим, хто в скруті, допомагали.

Як я дивився у дитячі очі,

Потім Богу волав, пів ночі.

Як серце зазнало кипіння,

Бо не знаходив розуміння.

***

Чому, батьки цих діточок,

Гріючи їжу теплом окопних свічок,

Не їдуть з цього пекла?

За руїни тримаються запекло…

***

Але, чомусь, зникло натхнення,

А від себе писати, немає уміння.

Тому, просто скажу: Неньку руйнує кат,

І радіє, що зазнаємо ми втрат.

***

Моє серце від жаху болить,

Звісно, до Бога кричить.

Шукаю всюди розуміння.

Та де розрада, де терпіння?      

«Коли я писав про Бахмут, я хотів зрозуміти чому люди там залишаються, можливо, хтось би прочитав це, й щось також зрозумів. До того ж мені просто ставало легше на душі, коли я писав». 

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Юні блогери з Бахмута записують патріотичні вірші

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.

Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.

Спорт на паузі: як почався шлях волонтера

Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.

“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.

Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.

Чому саме Донеччина

Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.

“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.

Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою. 

“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.

Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті

Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.

“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.

Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою

Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.

“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.

Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.

“Чорний список” відмовників

Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.

“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.

Евакуація тварин

Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.

“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков. 

Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.

Емоційне вигорання та втрата побратима

Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.

Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.

“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.

Плани після війни

Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.

“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.

Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.

Читайте також:

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Українські бойові літаки Су-27 здійснили атаку по місцю зосередження російської піхоти в населеному пункті Родинське, що на Донеччині. Для ураження живої сили противника пілоти Повітряних сил ЗСУ використали дві керовані плануючі авіабомби GBU-62.

Про це повідомили у блозі бійців Повітряних сил ЗСУ “Соняшник”.

Атака ЗСУ по позиціях росіян у Родинському

Бійці ЗСУ знищили місце скупчення окупантів. Ворог знаходився в одній з будівель.

У дописі зазначається, що ситуація на цій ділянці фронту вкрай напружена — російські підрозділи змогли суттєво зайти в будівлі.

“Інколи дистанція між козаками і окупантами тут визначається стіною квартири, тож такі скиди це ювелірна робота“, — зазначається в дописі.

Читайте також:

Росіяни просунулися поблизу Костянтинівки — Генштаб

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!