Зближенню України та Євросоюзу не в останню чергу сприяє туризм. Ужгородський прес-клуб побував у двох цікавих локаціях, які приваблюють українців в Євросоюзі і навпаки. Йдеться про те, чому українські рибалки мандрують до Угорщини та що приваблює німецькомовних туристів у закарпатських селах. 

По трофейну рибу – в Угорщину

Ужгородець Денис Шпонтак із друзями нерідко вибирається на риболовлю на закарпатські озера. Утім, їх улюбленим місцем для улюбленої справи є озера неподалік українського кордону в Угорщині. Тут можна не тільки зловити трофейну рибу, але й розміститися з комфортом, якого практично не знайти на Закарпатті. Йдеться не тільки про дерев’яні будиночки для рибалок. Для шанувальників відпочинку на природі довкола озера є зручні місця для наметових таборів. Але усе облаштовано дуже зручно, навіть підведено електрику, є розетки. На вході до озер до послуг відпочивальників – душові кабіни, а також кав’ярня, цілодобова охорона (в арсеналі якої сучасний відеонагляд). Гості обирають свій варіант – готують самі на вогні або ж обідають у ресторанчику, не відволікаючись на куховарство. 

Та головне, що є в угорських водоймах і чого бракує в українських – власне риба. Віталій Липкань, менеджер риболовної організації «Big Fish» розповідає: «Ми межуємо з Угорщиною (куди рибалити приїжджає чи не вся Європа), але, на жаль, з нашого боку кордону дуже плачевна ситуація з риболовлею і рибою. Риби дуже мало. Тиса, Латориця, Уж – всі вони течуть за кордон. А звідти риби піднімаються течією до нас. Але браконьєри з їх електровудочками, сітками не дають рибі зайти».

 

Нашим дітям ловити буде нічого

«За кілька років нашим дітям не буде що ловити, якщо люди будуть ставитися до цього настільки безвідповідально», – підсумовує плачевну перспективу Віталій. За його словами, наразі в Україні немає достатньо уповноважених осіб та контролюючих органів, а чи серйозно до цього ніхто з них не ставиться, не виділяються кошти. «Ми маємо спеціалізований рибний магазин, тож багато спілкуємося з колегами-рибаками, вони готові створювати організації чи платити річні внески для роботи контролюючих органів, не чекаючи допомоги держави. Тому що розуміють: за кілька років вже просто не буде що ловити», – каже Віталій.

Зовсім інакша ситуація вже за кілька кілометрів, у Євросоюзі. Браконьєрство там виявляють і карають. Наприклад, у Словаччині – аж до до ув’язнення, не кажучи про великі штрафи. Це стосується всього ЄС, всюди є професійні рибацькі квитки, річні абонементи і тому подібне.

«Одне з водоймищ, на яке ми їздимо в Угорщину – озера «Озетоня» між містами Кішвада і Ніредьгаза, – розповідають рибалки. – Це спортивна риболовля, люди приїжджають туди за виловом саме трофейної риби. Чим цікаво туди їхати? За трофейною рибою, а це рибини вагою понад 20 кілограм. Всю виловлену рибу випускаємо назад у воду. Тобто їздимо не для того, щоб наловити риби додому для їжі, а саме заради процесу риболовлі. Озеро вважається одним з найкращих у Європі за кількістю виловленої риби протягом однієї сесії. Так, одна команда з двох-трьох людей за коротку сесію (три дні) може виловити до 1,5 тонн риби».

Закарпатців приваблює близькість водойм, їхати до них – з півгодини (щоправда, у кілька разів довше можна простояти на кордоні). Проте, не лише із Закарпаття їздять до Угорщини на риболовлю. «Нам пощастило, ми живемо близько до водоймищ, на які з’їжджаються люди з усієї Європи. До нас в Ужгород спеціально приїжджають гості з інших областей, наприклад, із нещодавно були із Черкас, щоб разом потрапити на це угорське озеро, що за 50 км від нашого ужгородського дому».

Як українці нашкодили всім європейцям

До слова, про українських недобросовісних рибалок. Відзначилися вони, на жаль, і в Угорщині. Якщо раніше на згаданих озерах можна було ловити карася, ляща і для приготування рибних страв (якщо упіймалися маленькі рибини), то зараз це заборонено, тому що кілька років тому трапився інцидент – українці через свій менталітет чи в силу інших причин виловили 15-кілограмового коропа і хотіли вивезти його з озера з собою. На рецепції їх зупинили, адже на камерах все видно. «І тому навіть угорцям заборонили готувати їжу, – каже Віталій Липкань. – Шкода, що один безкультурний співвітчизник зіпсував умови риболовлі для всіх європейців».

Такий ганебний факт не єдиний. Наразі українці долають кордон, щоб порибалити у тих самих річках, які протікають й у нас, ловлять там різноманітну рибу, якої у нас просто нема. Професійні рибалки наголошують: браконьєр, вбивши рибу током, візьме собі рибини три, а на дні й не бачить, скільки іншої риби подохло. Крім того, ті, хто вижили, не можуть йти на нерест, риба стає безплідна.

Трофейна риболовля коропа є у інших країнах ЄС. Згадані рибаки планують відвідати ще Хорватію, Румунію.

Натомість німецькомовні туристи їдуть до України, зокрема, на Закарпаття, саме за сільською автентикою, за відсутністю сучасних цивілізаційних вигод і не тільки насолоджуються природою, а і згадують власне дитинство у бабусі, сільський сад, домашній город, консервацію та інші заготівлі на зиму – те, чим у урбанізованій Європі вже мало хто займається.

Австрійський «матрацен лагер» як ідея для української велосадиби

Аліса Смирна багато подорожує по світу сама, а також професійно супроводжує німецькомовних туристів на Закарпатті та навіть приймає мандрівників за програмами обміну безкоштовно. Нещодавно разом з чоловіком Аліса відкрила Центр міжнародних зустрічей та еко-велосадибу.

 

«Років сім тому ми почали супроводжувати німецькі велотури в Україні, мені було досить страшно, що не потягну це, адже треба було сісти на велосипед і кататися по 50-70 км в день упродовж тижня і довше, а не сидіти в автобусі екскурсоводом і розповідати, – розповідає Аліса. – Це був непоганий челендж, перевали, Карпати. Коли повернулися з першого туру, я була страшенно виснажена, все боліло, але задоволенню не було меж, ми з чоловіком захопилися велосипедами, він почав їх збирати велосипеди, ремонтувати, у нас з’явилася веломайстерня і велопрокат. Також ми проводили зустрічі з туристами у будівлі колишнього зерносховища і коли одного разу прибирали його другий поверх, я сказала: тут буде велосадиба. І ми того ж дня розпочали її облаштовувати».

 

За словами Аліси будівля зерносховища у с. Дубриничі Перечинського району на Закарпатті через свій стан та розміри потребує недосяжно великих інвестицій: «Я жила в Австрії 5 з половиною років, надивилася різних видів туризму і от такий типовий «матрацен лагер» чи фермерський будинок сиділи в мене голові. Я думала спочатку, що треба лише винести сміття і покласти дошки на підлогу. Здавалося, інвестицій багато не потрібно. Але так лише здається. Треба ще душ, туалет, а ще хочеться все і по-екологічному зробити. Ми відкрилися торік у травні, але грошей на цьому поки не заробляємо. Більше вкладаємо самі і приймаємо гостей безкоштовно – через «Couchsurfing» та «Warmshowers». У нас уже побували і з Коста Ріки, з Іспанія, Швейцарії, були шведи, чехи, поляки та інші.

Подорож до України – крок мужності

Німецькомовні туристи, за словами Аліси, насамперед їдуть за Карпатами. «Карпати – це бренд. Можливо, вони вже були в карпатських горах в Румунії, але це – Євросоюз. А для мандрівників ще один крок вперед, «крок мужності» я це називаю – це подорож до України. Вони відкриті до того, що тут побачать. Їм подобаються гірські села, луги, поля. Ми не звертаємо на все це уваги, а вони приходять з книгами і роблять такий квест: хто більше знайде квітів з книги. Вони у захваті від цього. Дуже подобається їм гостинність, місцеві люди і традиційний спосіб життя. Селимо їх по сім’ях, які приймають до себе так само цілі родини. Вони живуть за розпорядком і згідно з традиціями цієї української сім’ї, їх годують, водять в гори, обов’язково відвідуємо наше сірководневе джерело, гостюємо у Янка Деревляного, це вже просто наш карпатський бренд!», – розповідає А. Смирна

Щодо проблемних моментів, серед перших називає кордон. Інколи тут треба чекати в черзі годинами. «Деколи забираємо гостей в Чопі. Якщо вам відомий чопський вокзал – то це зразу «вброс в реальность», – сумно жартує Аліса.

Чіпчання молодої і карпатське свідоцтво про одруження для іноземців

Майже кожна група, яку приймають у Дубриничах, завершує візит закарпатськими вечорницями з елементами лемківського весілля. «Ми збираємося у нашому колишньому зерносховищі, співаємо (і гості співають, он цього разу готувалися кожного вечора у Дубриничах в барі, давали там концерти). Цього разу будемо вчити їх робити голубці, а також інсценізуємо елементи закарпатського весілля – знімання шлаєру і чіпчання молодої. Учасникам видаємо відповідне свідоцтво про одруження, яке дійсне лише в карпатських селах».

Отто Форгрімлер, представник Шварцвальдської спілки мандрівників, готуючись до вечорниць (чоловікові, до слова, понад 80), поділивяс враженнями від приїзду: «Останніми роками я не міг зібрати групу до України через усі ці події. Повинно бути мінімум 6 осіб, щоб ми організували такий тур. І от вперше за останні 4 роки група охочих зібралася. Ми дуже задоволені, тут прекрасні гори, люди, багато їжі, ми завжди поправляємося в Україні, тутешня гостинність нам дуже подобається».

За словами Отто Форгрімлера, у Німеччині поняття сіл вже практично стерлося, навіть маленькі населені пункти механізовані, усе автоматизовано, усі на машинах, з потужними тракторами і т.п. Такого поняття як село нема. «Хоч наші фермери скаржаться, що у них нема грошей, але вони достатньо забезпечені. Натомість в Україні село і місто різняться, у селах ми можемо згадати власне дитинство у бабусі».

Отто Форгрімлер: «Як добре вашим дітям!»

Як розповіда Аліса Смирна, німці та австріяки постійно повторюють закарпатцям: «Як добре вашим дітям, що їхнє дитинство може минати в селі, що вони можуть бігати босими по вулицях, їсти з саду овочі і фрукти».

Незважаючи на поважний вік, Отто пройшов увесь маршрут – побував у воді, на конях, на вершинах, їв «капусту по-циганськи» у Янка Деревляного та насолоджувався закарпатськими краєвидами.

            По-трохи звикли до туристів з Євросоюзу і мешканці Дубриничів. «На початку було досить важко щось робити, – ділиться Аліса. – Коли ми перші рази випрошували ключі, щоб провести вечорниці у недіючому зерносховищі, то це було практично нереально. Реакція була приблизно така: «Ви здуріли, чокнулися зовсім? У нас що, ресторанів нема? Нащо вам то треба?» І колеса туристам різали, і двері нам палили, всяке було. Рецепт простий: треба співпрацювати. В одних селян живуть туристи, в інших я щось купую, городину, продукти. От сьогодні якраз зустріла жінку, просила купити або допомогти продати туристам гриби, бо внучка пішла вчитися. Не обов’язково грошима «підкуповувати», можна десь увагою, десь їх запросити до себе, на наші заходи тощо. В принципі, вже про велосадибу і про склад як місце зустрічей знають, про весілля знають, вже нормально ставляться. Хоча все одно думають собі, напевно, «ех, ресторану нема чи що?».

Комашиний готель і вишня в літньому душі

            Стосовно самої будівлі велосадиби, то усе тут підпорядковано екологічним стандартам. Навіть вишню, яку робочі мало не спиляли при облаштуванні літнього душу, господарі змусили їх інтегрувати її до нього, тепер в сезон можна приймати душ і одночасно ласувати вишнями. «Я сказала майстрам: ні, вона тут була перша, а потім прийшли ми, наша ідея взагалі така, що спочатку була будівля колгоспного зерносховища, а потім прийшли ми. Тобто ми маємо адаптуватися до того, що тут стояло, а не змушувати його підлаштовуватися під нас. Це важко, бо тут є свій світ, багато павуків, хробаків, постійне павутиння, ми облаштували на дворі комашиний готель, але вони вперто не хотять жити тільки там, все одно залазять всередину, ми їх виносимо, вони знову залазять. Але ми з ними співіснуємо. Цього року страшенно багато пташок, ще й кажани повернулися. Тобто велосадиба, як ви розумієте, не для слабаків. Це особлива садиба для особливих людей. Треба розуміти, що ви спите у колишньому зерносховищі», – пояснила свою позиція господиня.

Звичайно, міжнародних туристичних маршрутів є безліч. Головне ж те, що за ними стоїть – новий досвід і можливість порозуміти іншу країну, зануритися в іншомовне середовище, зустрітися з новими людьми і, якщо пощастить, зблизитися з ними. В закарпатських Дубриничах, як бачимо, європейським мандрівникам це чудово вдається. 

Как правило, термин «фекальный насос» ассоциируется с очисткой выгребных ям. На самом деле, область применения оборудования значительно шире. Его назначение — откачка вязких сред с плотными фракциями различного диаметра. Фекальные насосы применяются коммунальными и промышленными предприятиями, аварийными службами.

Фекальный насос идеален для выкачки выгребных ям при отсутствии централизованной канализации. Он применяется в самых различных областях, где может потребоваться очистка стоков. Рассмотрим, как правильно выбрать устройство для выгребной ямы или откачки стоков на предприятии.

 

Какой выбрать фекальный насос: особенности строения

Фекальный насос — миниатюрная насосная станция, оборудованная электродвигателем. Мотор передает движение колесу посредством ведущего вала. В процессе работы помпа откачивает сточные воды, накапливает их, очищает и выпускает в место, предназначенное для слива. Преимущество подобной принудительной канализации в том, что перемещение стоков возможно не только в горизонтальном направлении, но и в вертикальной плоскости. Это касается даже сильно загрязненных вод. При наличии такого оборудования бытовая канализация может быть проведена без уклона. При наличии крупных фракций загрязнений целесообразно приобрести модель с измельчителем.

Классификация насосов

В зависимости от особенностей конструкции, различают фекальные насосы двух видов:

• Погружные. Для изготовления их используются высокопрочные материалы, стойкие к агрессивным средам (нержавейка, чугун). Корпус выполнен герметичным, чтобы избежать проникновения влаги внутрь. Такие насосы устанавливают ниже уровня стоков;
• Наружные. Главное их преимущество — простота и надежность в эксплуатации. Насосы устанавливают вне емкости со стоками. Ограничивающий фактор — размер твердых фракций (не более 5 мм).

Как выбрать фекальный насос: основные критерии

Факторы, которые учитываются перед тем, как купить дренажный насос для канализации:

• рабочая температура жидкости;
• наличие автоматики;
• измельчение примесей;
• материал изготовления корпуса;
• мощность;
• высота подъема.

Перед покупкой необходимо определиться, в каких условиях будет эксплуатироваться устройство. Не все модели могут работать при высокой температуре. Этот параметр указывается в технических характеристиках модели.

Наличие автоматики существенно упрощает пользование оборудованием. Автоматическое включение/выключение рекомендовано в том случае, когда нет возможности контролировать рабочий процесс постоянно. Удобны модели, оснащенные автоматизированным поплавковым выключателем.

При прочих равных условиях, желательно остановить выбор на модели, оснащенной измельчителем твердых частиц. Для измельчения применяется острый лопастный нож, установленный на входе.

Немалое значение имеет материал изготовления корпуса. Особенно это важно для погружных моделей, испытывающих значительные нагрузки. Оптимальные материалы для изготовления корпуса — нержавеющая сталь или чугун. Модели с корпусом из пластика пригодны для периодического пользования.

Высота подъема — один из ключевых параметров. Конкретный выбор зависит от глубины выгребной ямы. Расстояние прокачки по горизонтали, в зависимости от мощности двигателя, достигает 100 метров. Одноименный параметр в вертикальном направлении значительно меньше — 3-7 метров.

Еще один существенный параметр выбора — мощность двигателя. Для бытового использования пригоден маломощный насос, для промышленных предприятий — модель с выносливым и мощным мотором. От этого зависит качество и быстрота откачки сточных вод.

Влияют на выбор модели и такие характеристики:

• глубина погружения;
• расстояние перемещения;
• максимальный размер твердых фракций;
• производительность устройства;
• диаметр трубы, используемой для транспортировки стоков.

Важный момент — маркировка устройства. Если в ней присутствуют только цифры, — значит, насос предназначен для перекачивания слабо загрязненных стоков с твердыми включениями до 5 мм. Буква «Ф» в маркировке означает, что устройство может перекачивать среды с твердыми длинноволокнистыми включениями до 35 мм в диаметре. Маркировка с буквой «Н» — свидетельство того, что корпус насоса выполнен из нержавейки и может применяться в химически агрессивных средах.

На правах рекламы.

У Бахмутській громаді майже чотириста дітей з інвалідністю, з них 70 виховують одинокі матері, 9 – одинокі батьки. Щоб зрозуміти причини цього та дослідити, чи впливають на це гендерні стереотипи, ми провели своє опитування, поговорили з матерями, що залишилися без чоловіків, психологами, соціальними працівниками та татом, який не покинув родину.

Тато поїхав на заробітки і не повернувся

«Після того, як тато дізнався про діагноз, він почав потроху усуватися від нас. Йому було простіше не мати справу з психіатричними клініками, реабілітаційними центрами, масажами, дефектологами, логопедами. Ми стали тягарем, і він вирішив завести собі іншу сім’ю», – каже Олена Воронова. Олена – медична працівниця. У неї невелика зарплата, але жінка вірна своїй професії.  В три роки у її доньки Лізи виявили аутизм. Діагноз поставили в обласній психіатричній лікарні, куди Олена звернулася за направленням логопеда, яка до цього пів року намагалася “розговорити” дитину.

Чоловік Олени  поїхав на заробітки, вона чекала  його вдома, сподівалася, що він допоможе оплатити реабілітацію доньки, але з-за кордону він не повернувся і  нічого не пояснив ні дружині, ні дитині. Пізніше прийшла повістка в суд – він подав на розлучення, зробив довіреність на матір і більше в Україну не повертався. На той час Лізі було майже п‘ять років. Навіть коли Олена  залишилася з донькою сама, вона шукала можливості поєднати роботу з вихованням. 

«Було прикро за дитину. Вона дуже важко переносила – різко змінювалися емоції. Сидить на лавці з сусідками і починає плакати – сльози струмком біжать і бабусі разом з нею. Бачили, як дитина переживає. Ми три місяці ходили по психологам і в садку психолог багато з нею працював», – згадує жінка.

Дитині було важко зрозуміти, чому батько, який нещодавно був поруч, не відповідає на телефонні дзвінки і не повертається додому. Жінка каже, що за сім років вони жодного разу не бачилися, не говорили, не отримували допомоги.

«Мені здається, що сучасні чоловіки не лише не хочуть брати участь у вихованні дітей і виконувати домашню роботу, а й чекають, що жінка фінансово їх забезпечить», – говорить Олена.

Провідна психологиня Бахмутського міського центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді Регина Ситник каже, що у родинах, де виховуються діти з інвалідністю,  у батьків існує активна або пасивна позиція. У випадку останньої батьки часто перекладають відповідальність за розвиток і успіхи дитини на фахівців, не працюють з нею  вдома, сприймають її як неповноцінну і нездатну до опанування навичок і знань. Батьки з активною позицією підвищують свої компетенції, постійно навчаються разом з дитиною, відповідно такі зусилля значно покращують результати.

«Я завжди вірила в свою дитину. Знала, що якщо я зараз спрямую всі сили в її навчання, соціалізацію, то це обов’язково дасть плоди. У школі мені теж говорили, що ми відстаємо. Я просила дати нам час. Так і вийшло: за два з половиною роки на інклюзії, працею всього педколективу (психолога, логопеда-дефектолога, помічника педагога) Ліза почала читати, вчити вірші, відповідати біля дошки», – пояснює жінка.

Зараз Ліза Воронова у 5-му класі. Їй все ще важко дається математика, вона може плутати букви при читанні, та Олена не має страхів щодо майбутнього доньки:

«Ліза має хороші дані – зріст і зовнішність, не соромиться камери, знімає відеоролики, замислюється про модельну кар’єру. Вона цікавиться б’юті сферою. Моя сестра займається манікюром і їй це теж дуже подобається».

Успіхи Лізи дуже тішать Олену,  але вони мають свою ціну. Фізичне і моральне навантаження у догляді за дитиною, а потім ще й хворою мамою, призвели до того, що жінка перенесла серйозні захворювання.

«Було дуже важко. Мій організм не витримав і здався:  у мене знайшли онкологію, в 31 рік я перенесла гіпертонічний криз. Зараз, Слава Богу, все добре у мене, дитину трошки підтягла в навчанні», – розповідає вона.

І за себе, і за тата

Бахмутчанка Альбіна Гребенюк об’єднала батьків важкохворих дітей у громадську організацію “Бахмут особливий”. Альбіна сама виховує доньку Олександру, у якої ДЦП. Вона каже, що під час вагітності жінка розраховує на підтримку близьких в подальшому. Сподівається,  що разом з нею вихованням дитини буде займатись команда помічників – тато, мама, бабусі, дідусі; що вони підстрахують: відведуть на масаж, погуляють з дитиною, щоб мама могла перепочити.

«У мене не було половини цієї команди. Це таке вигорання! Я приходила до своєї бабусі і цілий день мила, прала, прасувала, щоб вона була з Сашкою, а я змогла переключитися. Я колись на реабілітації у Трускавці прочитала, що мами діток з інвалідністю в Україні помирають у 50-55 років», – каже Альбіна.

За її словами, причиною розлучення з чоловіком стало питання грошей. Чоловік мав достатньо велику зарплату, працював металургом, а напередодні пологів родина придбала дім і машину.

«Він злякався, коли я стала озвучувати вартість ліків і реабілітації. Я думаю він порахував, що будинок, швидше за все, буде проданий, земельні паї будуть продані на чорному ринку. Вся зарплата буде йти на лікування. Моря не буде. Після того, як Саші встановили діагноз, у нас ніколи не було більше спільного бюджету», – розказує жінка. 

Один на один з проблемою

«Що з цього може вирости?» – ці слова лікарки-неонатолога Альбіна не забуде ніколи. Саша народилася з вагою 1,7 кілограмів і опинилася у групі ризику. На думку Альбіни, ситуацію у родині погіршила невідомість і невизначеність – лікарі нічого не пояснювали. Незважаючи на те, що у 9 місяців Саша не могла сидіти, педіатриня пропонувала зачекати і переконувала: передчасно народжені діти розвиваються повільніше.

«Я залишилася один на один з Сашею і цією проблемою. Було відчуття, що я стою в сипучому піску: лікарі на горі, а я прошу простягнути мені руку допомоги. Я відчуваю, що щось йде не так, але не знаю, що робити. І коли в Донецьку на прийомі лікар у мене запитав: «А у дитини інвалідність оформлена?» – це було ударом», – згадує Альбіна.

Провідна психологиня Бахмутського міського центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді Регина Ситник говорить, що коли батьки дізнаються про діагноз дитини – обидвоє знаходяться у стресі та не знають, як на цю інформацію реагувати: «Можливо, тут також допоможуть профілактичні бесіди з медичними фахівцями, які б дали поради щодо догляду за дитиною. Сімейна психотерапія могла б допомогти цю кризу подолати разом».

Альбіна не засуджує чоловіків, які залишають своїх дітей. Каже, що знає і протилежні випадки: коли батьки, попри важкий діагноз першої дитини, зважуються на другу і виховують спільно. Знає вона і родину, де дитина з ДЦП взагалі не сидить в колясці (хлопчик весь день знаходиться у мами на руках), при цьому батьки  розподіляють  обов’язки: тато прасує, готує їсти.

Що каже статистика?

У Бахмутській громаді проживає 396 дітей з інвалідністю, 70 з яких виховують одинокі мами, а 9 – одинокі батьки. Таку інформацію надали нам в Управлінні праці та соціального захисту Бахмутської міської ради. Проте ці дані не відображають повної картини: адже жінку, що народила дитину в шлюбі, а потім розлучилася, законодавство не вважає одинокою мамою.

В Україні майже 162 тисячі дітей отримують соціальну допомогу по інвалідності. У відповіді на наш запит до Мінсоцполітики, нам повідомили: даних щодо кількості дітей, які ростуть без батька, не мають. 

Докторка соціологічних наук, дослідниця та експертка з гендерних питань Олена Стрельник каже, що дізнатися, скільки дітей з інвалідністю виховується без батьків, сьогодні неможливо.

«Матерями-одиначками не вважаються розлучені жінки. Проте, якщо мама має статус одиначки, вона насправді може перебувати у відносинах. Можливо, перепис населення міг би трохи прояснити питання. В 95% неповних сімей саме чоловік йде з родини. Там, де дітей виховує чоловік, це частіше за все пов’язано зі смертю матері. В нас немає даних про те, скільки чоловіків йдуть з сім’ї, коли дізнаються про інвалідність дитини», – говорить Стрельник.

Щоб дізнатися думки жінок про те, чому чоловік пішов з родини, ми провели власне опитування.

«Не кожен чоловік готовий нести цей тягар, легше розвернутися і почати нове життя зі здоровими дітьми», «морально нестійкий», «слабак», «боїться труднощів», «я сама від нього пішла – він назвав мого сина “воно“», – такі відповіді залишили мами, які виховують дітей самостійно. Половина матерів відповіли, що гендерні стереотипи погіршують ситуацію, або слугують виправданням покинути родину. На думку наших героїв, на рішення чоловіка не відмовлятися від дитини і взяти частину відповідальності за родину впливає виховання чоловіка та позиція його батьків у цьому питанні.

Дитина “не виправдала надії”

На обслуговуванні у Галини Червоної, соціальної працівниці Бахмутського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, знаходиться 15 родин, які виховують дітей з інвалідністю. Вона каже, що у кожної родини свої причини розлучення, але батько часто залишає родину, бо не може прийняти дитину такою, якою вона є, взяти на себе більше обов’язків і відповідальності.

«Чоловік очікував дитину і мав якісь плани, а тут раптом дитина не виправдала надії. Додаються  матеріальні труднощі – лікування дуже дорого коштує», – каже Галина Червона.

Фахівчиня пригадує ситуацію, що нещодавно сталася в родині, яку вона супроводжує:

«Батьки довго очікували третього хлопчика, а коли він народився, розійшлися. Мама сказала, що краще буде сама виховувати  і їй ніхто не буде докоряти, що ця дитина не така, як інші. Це нормальна родина, батько не вживає алкоголю. Вони переїхали сюди у 2015 році».

Зі встановленням діагнозу дитині, батькам потрібно змінювати своє життя, розподіляти між собою нові обов’язки, з’являється додаткове матеріальне і моральне навантаження. Чоловік більше не є центром уваги, бо жінка більшість часу починає приділяти дитині.

«Чи сприяють цьому гендерні стереотипи? Так, мабуть.  Жінка, вихована у ролі матері, жертвує своїм життям заради дитини, а батьки, в основному, тікають від проблем і знаходять собі іншу родину», – вважає соціальна працівниця.

За можливості Центр соціальних служб надає сім’ям гуманітарну допомогу, дітей залучають на свята. У центрі працює Батьківський клуб, де можна залишити дитину зі спеціалістом на кілька годин. Це – популярна послуга, адже коли 24 години на добу знаходишся з дитиною, навіть кілька годин наодинці допомагають відволіктися і зробити справи поза домом. Проте не всі діти можуть сприймати гучні звуки, а деякі мами не звикли до великої компанії:

«У нас була родина – мама з сином. Вони вперше прийшли до нас, коли йому було 10 років. Жінка дуже сором’язлива, боялася щоб дитину ніхто не образив. Перші відвідування вони сиділи окремо, як їжаки. Цього року  на свята хлопчик уже усміхався».

Тато, який не злякався

Олександр (ім’я змінено – авт.) разом зі своєю дружиною виховує двох дітей. У молодшої доньки –  затримка психічного розвитку. Вона навчається у школі, але за спеціальною програмою. За словами чоловіка, найскладніше було прийняти діагноз дитини, адже лікарі до останнього переконували, що все буде добре.

«Було вийдеш на вулицю, наслухаєшся: «Ай-яй, ой-ой». Хтось може проходити повз, покрутити біля скроні, особливо підлітки. Літні люди думають, що треба дати якусь пораду. Комусь байдуже. Лише 20% людей підходить з розумінням», – говорить чоловік.

Олександр визнає, що спочатку накопичувалися негатив та образа. Але не звертати увагу на реакцію сторонніх людей допомогло спілкування з іншими батьками дітей з інвалідністю. 

«Почали їздити у санаторії на лікування, зрозуміли, що таких діток багато. У кожного є проблеми зі спілкуванням. Я зрозумів, що мої претензії, порівняно з історіями інших батьків, ніщо».

«Чоловіки не люблять жалість, а співчуття і жалість десь поряд. Наші люди звикли вважати, що якщо склалася така ситуація, батьки не щасливі. Вони не думають, що, можливо, ця дитина розвивається дуже добре, батьки вкладають багато зусиль і разом ідуть до кращого розвитку. У них все добре», – каже провідна психологиня міського центру соціальних служб Регина Ситник.

Доглядає за донькою-підлітком здебільшого дружина, Олександр працює. Він вважає, що заробляти на життя та лікування – це в першу чергу завдання чоловіка. Хоча підкреслює, що все залежить від ситуації і бажання: доглядати за дитиною може будь-який родич, а працювати може і мама. У його родині немає чіткого розподілу побутових справ: їсти може зварити старший син, а посуд помити тато. Суто жіночою справою вважається лише питання гігієни доньки. На реабілітацію декілька разів на рік подружжя їздить разом:

«З малечею було легко – взяв на ручки і все. Зараз мамі одній важко, я теж їду. Якщо не я, то хто допоможе?».

Олександр стверджує: родини, які його оточують, майже всі повні. Знає він і тата, який виховує не рідну дитину: прийшов у родину свідомо, взяв на себе обов’язки по вихованню, у родині народилася ще одна дитина. Питання вибору для Олександра ніколи не стояло. Навіть якщо б хтось йому дорікав, дивувався, чому він не обрав інше життя, він би відповів:

«Кожен кулик своє болото хвалить. Я тут потрібен, я тут затребуваний, а як в інших родинах – не знаю».